Українська література » Дитячі книги » Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

Читаємо онлайн Вождь справедливих - Рішард Лісковацький
варшавський пройдисвіт… Чого ти від мене хочеш?

— Хочу, щоб ти просидів у цьому затишному льоху всю ніч.

— Здурів?! Усю ніч?

— Може, й дві. Ти міг би вийти трохи раніше, але це тільки від тебе залежить.

— Пошкодуєш… Я все тобі відомщу! Кажи, що я повинен робити? Адже за дві ночі тут голодною смертю можна померти.

Адам присунувся до самих дверей і розповів про пацюка.

— Бродзіцька і майже всі хлопці підозрюють Богдана Ліпку, а проте дуже легко здогадатися, хто міг так по-дурному пожартувати. На такі штучки здатні тільки добродії з 2-Б.

— Нічого спільного з цим я не маю! — пролунало з-за дверей, — Я рук до цього не докладав!

Адам відійшов на кілька кроків від землянки, ніби хотів показати, що дуже квапиться і будь-якої хвилини може зникнути. Ще й гукнув:

— Я вертаюсь до міста! Перед тобою довга прекрасна ніч. До ранку постарайся добре все пригадати.

Другокласник знову розбушувався, але землянка була збудована міцно й хоча ніколи раніше не виступала у ролі в’язниці, нині чудово справлялася з цією роллю. Концерт несамовитих криків закінчився так само раптово, як почався. І відразу почулося непокійне:

— Ти ще тут?

— Я затримався на хвилинку, щоб послухати, як ти співаєш, але ти вже скінчив, то я пішов, бувай!

— Стій, не придурюйся!.. Підійди ближче!

Адама охопило хвилювання. Невже й справді наближається очікувана розв’язка? Розв’язка, про яку він міг тільки мріяти? Адже за кілька хвилин йому доведеться випустити з землянки цього охриплого Піжона. Не тільки випустити, а, мабуть, і вибачитись перед ним. Невже справді він так швидко зламався? Все ж таки Миколай добре запам’ятав, не переплутав. Любий Миколай… А може, рано ще радіти? Адже цей белбас, що гатить у двері, ні в чому ще не зізнався. І хтозна, чи зізнається…

— Я справді до цього непричетний, — прошепотів другокласпик, коли Адам знову опинився під дверима. — Щоб мене блискавка розпанахала навпіл, щоб мене гуси заскубли! Щоб я у воду впав і не виплив! Це не я!..

— Я починаю вірити тобі, — невпевнено мовив Адам. — На такого, що носить пацюків, ти не схожий. І взагалі, якби в Ліпки не горіла під ногами земля, я не шукав би винуватців. Але тепер мушу, сам розумієш. Мушу — і знайду!

— Я хотів би допомогти тобі… Бо справді якось по-дурному все вийшло. Тільки як допомогти?.. Я ж нічого не знаю.

— Ти сам назвав мене пройдисвітом; то думаєш, я дам пошити себе в дурні? Може, це таки не ти, але, напевне, хтось із Антосевої банди. Ручуся своїм незаплямованим ім’ям.

Другокласник довго мовчав. Мабуть, замислився над своїм дурним становищем.

— Клапоть паперу в тебе знайдеться? — обізвався він нарешті.

— Знайдеться… Навіщо тобі?

— А олівець?

— Теж є. Заповіт хочеш написати?

— Просунь у щілинку. Я напишу прізвище, яке тебе цікавить.

— А сказати не можеш?

— Нема дурних. Якщо я напишу, то зможу перед усіма поклястися, що не зрадив, що й слова не сказав. Бо я таки й не скажу, хто це зробив. Хоч убий — не писну навіть. Ну, давай папірець. Зараз я тобі все намалюю.


Справа з дохлим пацюком набрала великого розголосу. Про неї вже знали всі. В гімназії тільки й розмов було, що на цю тему. На перервах двері 1-А не зачинялися. Деякі учні докоряли: «Цей пацюк був речовим доказом… Яке право ви мали винести його з класу? Адже кожному, хотілося його, побачити…» Іншим вистачало розповіді про вчорашню подію. Питали про найменші подробиці і, почувши відповідь, реагували вигуками захоплення чи обурення.

А що практичної можливості побачити пацюка вже не було, то вирішили пильніше придивитися до Богдана. І знову лунали слова осуду й слова схвалення.

— Молодець Ліпка, таке придумав!

— Дурень, підкидати дохлих пацюків — забавка для дошкільнят!

— Дісталось Бродзіцькій, уявляю, як вона кривилася.

— Коли такі жарти чинять для того, щоб помститися, це вже не жарти, а неподобство…

— Будуть з Ліпки люди…

— Пропаде цей Ліпка ні за цапову душу…

— А я б потиснув йому руку…

— Дав би я йому потиличника, щоб знав…

Спочатку Богдан не звертав уваги на бучу, що зчинилась навколо нього. В кожному разі, він старався не помічати ні тих, хто вбачав у ньому героя, ні тих, хто погрожував потиличником. Однак через деякий час — було це, здається, на третій перерві, — роль героя перестала його тішити. Вискочивши з-за парти, він рикнув, як лев:

— Дурні! Сенсації вам захотілося? Йолопи!.. Геть звідси, бо зараз таке вам влаштую, що на вчорашнього пацюка будете схожі!

І зразу ж він утратив союзників. Тільки небагато хто з них, найпоблажливіші, казав із ноткою співчуття в голосі: «Ви дивіться — зламався бідолаха; завжди був такий сміливий, такий непохитний, а тепер — якась мокра курка. Гляньте на нього, не хлопець, а жалюгідний істерик! Біда, та й годі!»

Настав урок польської мови. Всі в класі чекали на вчительку з таким напруженням, ніби вона мала принести в класному журналі судову справу і вже готовий вирок. Коли Бродзіцька зайшла клас, усі мимоволі глянули на Богдана. Ображений на всіх і на цілий світ, він навіть не підвівся. Підпер голову кулаком і тупо дивився на чорний прямокутник класної дошки.

Бродзіцька вдала, що не помічає провокаційної пози Ліпки. Спокійно перевірила, хто є і кого нема, дуже повільно згорнула журнал і голосом, у якому не було ні злості, ні ненависті, а тільки цікавість, спитала:

— То як, знайшовся винуватець?

Тихе шепотіння почало помалу переростати у велику бурю. Знову всі очі звернулися на Ліпку. Богдан безпорадно розглянувся по класу, спроквола підвівся, пригладив чуба і на запитання вчительки відповів запитанням.:

— Ви справді думаєте, що це я зробив?

Відгуки про книгу Вождь справедливих - Рішард Лісковацький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: