Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

був свідком цієї надзвичайно складної й відповідальної операції. Час від часу хлопці посилали Адама подивитися, що діється на операційному столі. Він заходив, крадькома зиркав на штани, що парували під праскою, на піджак, що безсило розкинув рукави, і швидко вертався до товаришів. «Ну що? Як там? Виходить що-небудь? — питали вони таким тоном, наче Гаєвський-старший був хірургом, а піджак — живою істотою. — Врятує? Видно якісь зміни на краще?»

Адам відповідав, що видно, хоч і не дуже був певний цього. Минуло ще кілька хвилин, і ось у дверях з’явився Адамів батько. Обличчя його було таке серйозне, що у всіх дрож по тілу пройшов. Хлопці подумали: «Кінець, не вийшло, все пропало…»

— Прошу зайти в кімнату, — промовив Гаєвський.

Коли заходили — ноги не слухались, задерев’яніли від страху. Хтось навіть зітхнув так глибоко, ніби прощався з останньою надією. І відразу ж пролунав дикий вигук Богдана:

— Не може бути, ущипніть мене, в мене галюцинація!

Та хто б тепер марнував на це час? Момент був надто урочистий, щоб псувати його такою дурницею…

Посеред кімнати стояв Казик. Ще блідий, але вже з усмішкою від вуха до вуха, врятований від смерті, яку він сам собі міг заподіяти. В елегантному синьому костюмі, Казик, здавалося, зараз вирушить на якийсь урочистий бенкет. Вилоги піджака любовно припали до грудей, стрілки на штанях були такі гострі, що якби сіла на них муха, її, певно, перетяло б навпіл.

Коли минув перший захват, Гаєвський-старший спробував применшити свої заслуги, кажучи, що, власне, нічого особливого він і не зробив, що костюм пошитий з доброї вовни і чудово витримав купіль. Але кого ці слова могли ввести в оману? Адже вони на власні очі бачили, який вигляд мав Казик, коли вийшов з води. Адже вони власними руками торкалися тієї мокрої синьої губки, того чудового спогаду від костюма. Вони найкраще знають, чого вартий учинок Адамового батька.

Та найкраще знав про це, мабуть, тільки Адам. Увечері, коли вже батько лежав у ліжку й напевне встиг забути про свій подвиг, хлопець раптом сказав:

— Ти навіть не уявляєш, тату, скільки зробив добра…

— Не перебільшуй… Ви просто як діти-дошкільнята…

— Врятований костюм — це ще не все, — вів далі Адам. — Ти врятував нашу Спілку. Сьогодні ми відчули, що знову потрібні один одному. Боролися пліч-о-пліч. Ще перед бійкою декотрі хлопці чіплялись до Казика, кепкували, що він убрався, наче блазень, мовляв, сонце так пече, а він у темному костюмі… А потім… та ти ж і сам добре знаєш, що було потім. Ми нарешті знайшли один одного. Як добре, що ті хлопці кинули Врубеля в воду. Його костюм тепер ніби прапор. Тату, а я матиму коли-небудь такий костюм?

Поразка Богдана Ліпки.
Хто підкинув пацюка?
Адам у ролі Шерлока Холмса.

В гімназії вже нікого не було. Заняття скінчилися три години тому, і в коридорах панувала тиша й спокій. Коридори вже також скучили за канікулами. Щодня тут відбувалися невеличкі землетруси. Сипалась штукатурка із стін, тріщали лавки, деренчали шибки, з вікон випадали, невідомо яким чином, важкі мідні шпінгалети. Тільки тоді, коли лунав останній дзвоник, сповіщаючи про кінець уроків, червоний будинок гімназії заспокоювався. Сторож Миколай старанно замикав двері за останнім учнем, ніби побоюючись, що хтось іще може сюди вернутись, діставав із кишені м’яту сигарету, ламав її навпіл і закурював, мружачи очі від насолоди. Важко сказати напевне, чи насолоджувався він димом, чи все-таки свідомістю того, що до завтрашнього ранку в коридорах і класах дзвенітиме урочиста тиша, як у священному храмі: що не пролунає зненацька в одному з кутків крик, або волання, або плач, або дикий вереск, який зробив би честь навіть індіанцям з войовничого племені команчі.

Сторож Миколай був тут особою майже історичною. Ходили легенди, що перш ніж заклали підмурівок будинку гімназії, до пана Миколая вже було вислано делегацію місцевих патриціїв з проханням обійняти посаду сторожа. Коли навіть і є в цьому, як буває в легенді, певне перебільшення чи неточність, то все одно сьогодні важко уявити собі красноставську гімназію без пана Миколая.

Небагато є на світі сторожів, які так серйозно й так неповторно ставляться до своїх обов’язків.

Сторож Миколай глибоко певен: не тільки вчителі, а навіть сам міністр освіти, який має владу над усіма школами, допускається принципових педагогічних помилок, що рано чи пізно обернуться бідою. Якби, приміром, Миколай був директором гімназії, він заборонив би під страхом виключення голосно розмовляти в коридорах, бігати по сходах, їсти другі сніданки, бо ж відомо, що папір усі чомусь обов’язково кидають на підлогу; відчиняти в класах вікна, бо й випасти можна, і шибку потовкти — раз плюнути; залишати класи під час перерви, бо найбільша користь від перепочинку тоді, коли нерухомо сидиш на лаві; дихати, бо якщо сто вісімдесят осіб почне одночасно дихати, то в коридорах од цього дихання буде протяг, а відомо ж бо — протяг ще нікому на здоров’я не пішов.

Це тільки частина пропозицій пана Миколая, пропозицій, які рано чи пізно мають втілитись у життя. Хіба що міністр освіти — людина легковажна і не усвідомлює небезпеки, яка загрожує красноставській гімназії.

Коли й далі так піде, то весь учительський колектив разом із сторожем Миколаєм буде узятий у ясир ордою дикунів і згорить на величезному вогнищі, розкладеному із звалених на купу парт, класних дощок, шкільних підручників і кошиків з-під сміття. Не кажучи вже про те, що якась інша орда любителів фізики й хімії може будь-якої хвилини підпалити будинок або, в кращому випадку, висадити його в повітря…

Пан Миколай, тривожно вслухаючись щодня у це жахливе ревю це кількох сотень молодих горлянок, раз у раз застерігає директора, що тільки тверда рука й суворі покарання можуть урятувати червону будівлю від згуби. Він застерігає, що хоче мати чисте сумління. Коли завтра все полетить шкереберть, він може дорікнути: «А я ж казав, благав, пояснював… якщо на поріг навчального закладу пускають ватагу турків, татар та інших варварів, то треба бути напоготові й треба карати, як, перепрошую, отой