Вождь справедливих - Рішард Лісковацький
«Треба все це нагадати хлопцям, — жвавішає Адам. — Видно, ще Конопніцька[3] передбачала нашу славу, коли писала: «Славних маючи синів, не загине і країна».
Спершу він хотів зібрати хлопців на горищі, бо горище було справді символічним місцем в історії Спілки. Але після досить прикрої сутички із сторожем Теофілем швидко відмовився від свого наміру. Вдвох із Ягеллом вони вирішили, що про цю історію ніхто не повинен знати. І хоч пан Теофіль, теж трохи присоромлений своїм нічним полюванням, заявив: «Можете приходити сюди, коли тільки схочете», — вони не наважились ризикувати. Бо ще, чого доброго, хто-небудь з мешканців, а може, і сам Теофіль, заведуть мову при Качурові, Ластатому чи Богданові про те непорозуміння… Був би такий цирк, що тільки боки рвали б зо сміху. Адже навіть Казикові, з його вічними халепами, не випадало такої божевільної пригоди.
Отож Адам і обрав луг понад лісом, поблизу півострова, на якому пліч-о-пліч ішли колись у звитяжний бій Справедливі здобувати перемогу і славу. Але сьогодні всім їм до цієї слави якось байдуже. В армії, що колись славилася залізною дисципліною, панує повна анархія.
Чорний кинув пропозицію взагалі відмовитись від зборів, а замість того гарно покупатися. Качур хоч і не підтримав Чорного, проте дозволив собі зауважити, що ноги в нього — свої, не куплені, і що він починає нудитися цією сонячною мандрівкою. Ластатий зайняв зручну вичікувальну позицію. Він примирливо усміхнувся до Адама, такою ж усмішкою обдарував Качура й філософськи заявив, що йому однаковісінько. На боці Гаєвського натомість беззастережно виступили Богдан і Ягелло. Правда, цей виступ був зумовлений винятково особистими інтересами. Богдан підтримував Адама відтоді, як звірив йому свій план втечі до Америки. Ягелло відчував щось на зразок вдячності за появу Адама в квартирі пана Теофіля в найвідповідальніший момент. Якби не Гаєвський, то справа могла б закінчитись у відділенні міліції. І хоча спочатку «письменникові» цього й хотілося (цікаво ж знати, що відчуває злодій, коли його ведуть у міліцію), одначе у вогні подій все літературне натхнепня згоріло дощенту, і з цього попелу, немов птиця Фенікс 1 зродився потворний страх.
Ще кілька десятків метрів, і ось уже Казик, що йшов на чолі колони, зупинився над стрімким берегом річки. Тепер тільки перейти через кладку, і за п’ять хвилин вони будуть на чудовій галявині, оточеній широким вінком кленів і дубів.
На тому березі річки, зразу ж біля кладки, стовбичать, чекаючи невідомо на що й на кого, кілька здоровил. Не треба довго до них придивлятися, щоб збагнути, з ким маєш приємність зустрітися. Приємність? Прошу вас, негайно забудьте це слово, в даній ситуації воно, м’яко кажучи, дуже недоречне.
Отой рудий молодик, що насвистує мелодію партизанської пісеньки — капітан футбольної команди, яку Справедливі перемогли в славетному матчі на шкільному стадіоні. Обіч капітана, взявшись руками в боки, наче козачка зібрався танцювати, стоїть грубіян, якого вчитель Минула вивів з поля за недозволений прийом у грі проти Ластатого. А цей у голубій сорочці, який длубається сухою билинкою в зубах? Найкраще його знає Ягелло. Бо саме Ягеллу сказав він того дня таким голосом, яким говорять тільки вбивці: «Коли хоч раз іще проведеш Магду додому, я тебе так віддухопелю, що забудеш, як тебе звуть і коли народився». Така перспектива особливого захоплення у Ягелла не викликала. Що то вже за життя, коли не знатимеш ні свого імені, ні навіть дня народження. Тому він для власної безпеки вирішив обрати тактику тимчасового відступу й чекати сприятливої нагоди для помсти. Може, саме сьогодні й настав великий час розплати?
— Чого ждеш? — підштовхує Богдан Казика, який зупинився й стоїть, не наважуючись ступити на кладку. — Проходь, не заступай дороги.
Казик не обертається, але відчуває — всі Справедливі дивляться тільки на нього. Не любить він бути в центрі уваги, хоча — ніде правди діти — сяку-таку приємність від цього має. Тремтячою рукою береться він за поручень, тремтячою ногою ступає на кладку. Старається не дивитися в напрямку тієї банди з 2-Б, старається нікого не зачепити. Він задивився на швидкоплинну воду, в якій дуже добре видно зграйку пліточок і верховодок, що важко пливуть проти течії.
За Навиком на кладку ступив Богдан Ліпка, за Богданом Качур, за Качуром — Адам… Решта затримались на березі. Може боялися, що дошки тріснуть під їхньою вагою, а може, вчасно відчули, що пахне смаленим, і вирішили спостерігати розвиток подій з безпечного і зручного місця.
Другокласники на тому березі почали гарячково радитись. Ця нарада була дуже коротка. Рудий капітан підсумував її визивним сміхом і сповненою гідності ходою помарширував до Казика. Зустріч відбулася на самісінькій середині кладки, кладки вузенької, на якій не можна було розминутись.
— Доброго дня, шановні! — чемно привітався капітан і обіперся рукою об поручень.
— Геть з дороги, телепню! — вигукнув Богдан. — Раджу тобі по-доброму, щоб потім не жалкував.
За капітаном посунули на кладку його приятелі. Тепер їх було п’ятеро. Тонкі дошки вигнулися, наче лук. Навіть дивно, що все ще якось трималося купи.
— Та це ви повинні уступитися нам з дороги! — озвався хлопець у голубій сорочці, який мав давні порахунки з Ягеллом. — Ми були перші на березі. Були, чи ні?
— Зате ми перші вийшли на кладку, — заквапився з поясненням Казик. Сказав він це майже благальним тоном. Хто-хто, а він добре розумів, що коли зараз здійметься буря, він опиниться в самісінькому центрі циклону. Перед собою він мав п’ятьох другокласників, за собою трьох Справедливих, а на собі — синій костюм, тільки вчора принесений від кравця.
— Помовч, хлопчику, не твоє мелеться, — докірливо кинув капітан і зразу ж усміхнувся, наче хотів загладити гостроту своїх слів. — Помовч, рибам і
