Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

Якщо взагалі не під час неї.

Уже всі забігали в клас, а Юрко ще стовбичив біля вікна. Аби не Моховий, так би й лишився. Коля, помітивши товариша в дивному стані, знову сіпнув його, цього разу - за плече.

- Що з тобою сьогодні? Не доспав? Стоячи спиш, мов коник?

— Та таке, — звично вже відмахнувся Юрко й поквапився на урок, бо саме з’явилася вчителька.

На наступній перерві в кишені завібрував телефон — від гімназистів вимагали ставити мобільники на беззвучний режим.

Витяг, побачив незнайомий номер, відповів:

— Слухаю.

— Ти Туряниця Юра? — почув дівчачий голос.

— Я. А хто це?

Діана. Я з десятого «Б». Підійди зараз до буфету, я там чекаю. Тільки бігом, перерва маленька.

Хотів Юрко ще щось спитати, та дівчина вже вимкнулася.

Довелося швидко спускатися на перший поверх, на ходу ламаючи собі голову, хто така ця Діана і якого милого їй від нього треба. І головне: як він її вирахує, бо десятикласниць майже не знав.

Усе виявилося просто. Не встиг звернути в бік буфету, як телефон озвався знову. Той самий номер. Приклавши слухавку до вуха, почув водночас і в ній, і позад себе:

— Тут я, озирнися.

Крутнувся, глянув. До нього підступила дівчина, не дуже висока, зате дуже, як на смак Юрка, вродлива. Десь колись почув — строга форма псує зовнішній вигляд. Мабуть, але Діани це не стосувалося. Струнка, білява, коротко й стильно стрижена, великі очі, в яких можна потонути. У вухах — скромні маленькі сережки, довкола зап’ястка — червона нитка-оберіг.

— Діана Загорій, — назвалася. — Ти значок знайшов.

Не спитала — сказала впевнено. Чим ще більше збентежила Юрка. Тому той не сказав нічого у відповідь — лише кивнув та пробурчав невиразно.

— А я загубила, — Діана широко посміхнулася.

— Давно? — вирвалося.

— Тобі яка печаль? Це щось міняє?

— Нічого. Де загубила?

- На Лисій горі, як на шабаш із відьмами літала.

Тепер вона вже знущалася. Посмішка стала іронічною. І, як здалося Юркові, — а може й не здалося, хтозна, — навіть десь трохи злісною.

- Я не ходжу на Лису гору, - відповів уже впевненіше. — Значить, значок не твій.

— Ой, не мороч голову! Яка різниця, де я загубила. Скажу — за гімназією, піде?

-Ні.

— Це щось міняє?

— Ага. Я не там його знайшов. Значить, він може бути не твоїм, — і додав, уже обережніше. - Не ти одна значки губиш.

— Яка тобі різниця? — Діана почала нервувати, потім нахилилася, заговорила тихіше. — Слухай, малий, знайшов значок — давай.

Вона простягнула руку — ну точно, як Толя Шептало. Глипнув Юрко на розкриту долоню, потім — знову на дівчину.

— Нема.

— Тобто — нема? — Діана примружилася. — Надурив? Граєшся?

— Зараз нема, — виправився гімназист. — Вдома забув. Завтра принесу... Якщо твій.

— Мій, — заявила впевнено.

— Доведи. Скажи, де загубила.

- А ти скажи, де знайшов.

- На згарищі! - випалив Юрко, миттю прикусивши язика, та пізно - слово вирвалося.

Але Діана відреагувала дуже дивно. Очі зробилися ще більшими, лоб перерізала, мов блискавка, тонка зморшка. Відступила на крок, хитнула головою.

— На якому ще згарищі... Не була я ні на якому згарищі. Не мій — то не мій.

Не попрощалася, як належить. Просто розвернулася й пішла собі. Тим паче, дзвінок оголосив початок нового уроку.

І тут Юрко був неуважний. Писали якусь контрольну на алгебрі, задачки ніби простенькі як для нього. Відтак у кожній зробив по помилці, коли розв’язував. Розуміючи це, всякий раз виправляв, тому здав покреслений зошит, чого вчителька дуже не любила. Навіть якщо все правильно, зазвичай знижувала оцінку через неохайність. Та нічого не міг Юрко з собою вдіяти.

Далі була велика перерва. Захотілося свіжих булочок — ними славився гімназійний буфет. Моховий попросив зайняти йому чергу, і Юрко вже поквапився, як на сходах почув:

- Е, стій! Турянице, чекай, кажу!

Зупинився і повернувся. Побачив худого, довгого й сутулого хлопця, чиє каштанове волосся злегка кучерявилося. Руки не простяг, сам не назвався, мовив відразу, трохи грубувато:

- Пацан із твого класу сказав - то ти Туряниця. Я заходив.

Аж тут згадав Юрко — справді, коли виходив, розминувся з цим кучерявим, але уваги на нього не звернув. Мало куди хто йде.

— Скажімо, Туряниця, — відповів. — Юрко.

— Давай значок.

Підлога під ним гойднулася.

— Який...

— Мій, — відрубав кучерявий.

— Звідки я знаю, що він твій?

— Оголошення ти давав.

- Давав, — підтвердив Юрко. — І значок знайшов. Тільки в мене він не з собою. Взагалі-то ти третій зранку, хто претендує.

— Та мене не чухає! Значок сюди, на базу!

Цей теж виставив руку долонею вгору.

— Завтра принесу. Якщо доведеш, що справді твій.

— На значках прізвищ не пишуть.

- Так я навіть не знаю твого.

— Баранов, — назвався той після паузи. — Едик. Едуард. Десятий «В». Туди завтра принесеш.

— Де ти його загубив?