Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

- Аркадій Раєвський про щось говорив із директором Андронакі. Не бажаючи потрапляти Лізиному вітчиму на очі без нагальної потреби, Юрко змішався з натовпом гімназистів, про щось необов’язкове заговоривши зі Шпалою. Та ані директор, ані пан Раєвський не звертали на нього жодної уваги. Як і ні на кого іншого: розмова захопила обох, Андронакі щось гаряче доводив, а лисий Раєвський у відповідь хитав головою, чим заводив директора ще більше.

Дорогою в клас Юрко вніс у свої висновки невеличкі корективи. Насправді нічого дивного й навіть несподіваного в тому, що Раєвський завітав до гімназії, нема й бути не може. Ліза тут вчиться, заклад відомий та престижний, її вітчим — персона впливова й напевне щось робить, аби Перша зразкова отримувала якусь спонсорську підтримку. Інша річ, Юрко ніколи раніше не натикався тут на Раєвського. Але це теж нічого не значить. Вони просто могли не перетинатися, або дотепер гімназист не звернув на голомозого увагу.

Що хвилювало й насторожувало, так це часта поява в Першій зразковій чоловіків, котрі мають близькі стосунки зі Стрельцовим. Вчора тут був його явний спільник, поліцейський полковник Медвідько. Нині — ще одна поважна персона, Аркадій Раєвський. І обоє з’явилися тут майже відразу потому, як Стрельцов вирахував Юрка Туряницю, який так само знав його таємницю, й не одну.

Ця особа веде таємну діяльність, мета якої - так чи інакше знищити чергову згадку про українських героїв та українські здобутки, в різний час видані Росією за власні. Пан Шпиг хоч і просив Юрка триматися від нього чимдалі. Проте навіть якби гімназист хотів — уже не в змозі. Емісари Стрельцова самі приходять сюди, й нічого не лишається, як стежити за ними. Звісно, не потрапляючи при цьому на очі.

Записавши чергову випадкову зустріч до загадок, які треба підкинути відставному міліціонерові для роздумів. Юрко торкнувся значка в кишені піджака й приготувався перетерпіти перший урок. А на перерві сам подався до десятого «А», на півдороги зіткнувшись із Толею Шепталом.

— Е, ти куди летиш? — випалив той. — Бо я по твою душу.

- Ні. Це я по твою, - в тон йому відповів Юрко.

— Та-ак, — протягнув Шептало. — Нічого не ясно, але відійдемо. Часу мало, перерва коротка.

— Тому давай до справ відразу.

Гімназисти відійшли до вікна. Нічого не питаючи, Шептало простяг руку.

Юрко криво посміхнувся, спитав:

— То домовилися з паном Германом чи як його там?

Очі в Шептала полізли на лоба — він нічого подібного не чекав від восьмикласника. А той скористався моментом, не дозволив передихнути, попер в атаку:

— Ти ж продав йому один значок. Взяти міг тільки тут, бо вони дуже-дуже зрідка па вулиці валяються. Власне, я випадково знайшов. Думаю, проданий значок ти спершу в когось украв.

- Слухай, ти, зараз затикаєш свого... — Шептало стис кулаки.

Юрко про всяк випадок зробив крок назад, та слова лилися далі безупинно:

— За бажанням можна відшукати в гімназії учня, який раптом десь згубив свого значка. Дата визначається точно, вона стоїть у першому вашому з Германом листі. Так влаштовано все в мережі — дописи датуються, час також фіксується. Ти продав вкрадений значок за сотню, й тебе не перейняло, що людина матиме проблеми. Бо гешефт удався. Тобі потрібен ще один значок. І ти продаєш свій, — палець показав на порожній лацкан. — Правиш за нього вже вдвічі більше. Але пан Герман опускає тебе з неба на землю й вказує місце. Що далі? А далі ти бачиш моє оголошення на нашому гімназійному форумі. Швиденько продаєш свій значок — і хочеш купити в мене. Можливо, ти б і його потім продав. Як каже один мій знайомий, чорт тебе знає.

Захопившись викриттям, Юрко втратив пильність.

Різко скоротивши між ними відстань, Шептало схопив хлопця за грудки, притягнув до себе впритул, прошипів у лице:

Ти нікому про це не скажеш!

Та кому ти треба! — Юрко спробував вирватися. — Краще пусти, на пас он уже дивляться.

Справді, кілька цікавих уже косували в їхній бік. Розтиснувши руки, Шептало чомусь витер їх об штани.

- Не крав нічого, - буркнув, уникаючи прямого погляду. - В роздягалці знайшов. Чесно, хотів шукати власника. Написати оголошення, ось як ти. Але потім... Я ж справді контактую з такими диваками, колекціонерами. Кілька значків уже продав. Щось смикнуло, вирішив цей запропонувати. Вдалося. Каже той Герман, аби я ще приносив, бо вони справді унікальні. Нічого особливого ніби. Просто таких ніде ні в кого нема. Колекціонери цінують.

— Отже, свого значка ти не губив, — підсумував Юрко.

— Ні, — визнав Шептало.

— Коли так, мені не цікаво. Знаєш, далі сам вирішуй свої труднощі. Продав свій значок — викупи назад. Бачив я, пан Герман його на продаж виставив. Або якось інакше.

Саме пролунав дзвоник, і Юрко поквапився назад до свого класу.

— Е, чекай! — зупинив Шептало.

Юрко глянув на нього через плече.

-Ну?

— Може, продаси-таки? Подумай, гроші реальні.

— Та ну. Краще віддам кому потрібніше.

Не хотів Юрко далі його слухати — подався геть.

На другій перерві Едик Баранов сам припхався під їхній клас. І Юрко без жодних докорів сумління віддав йому значок. Напевне не його, бо як підозрюваний він не годився. Надто вайлуватий, аби бути спільником такого, як Пожежа.

Взяв — і не подякував. Буркнув щось під ніс, начепив на лацкан, запхав руки в кишені, пішов собі сутулячись.

А Юрко остаточно переконався: Діана Загорій варта основної уваги.

Розділ шістнадцятий
Тут Діана виправдовує припущення, бо поводиться дуже підозріло

На великій перерві Юрко вже крутився біля