Українська література » Дитячі книги » Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

Читаємо онлайн Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

- Не твоє діло, - буркнув Баранов. - Занеси завтра в наш клас. Знайди мене, не буду ж я за тобою бігати.

Юрко хотів ще щось запитати — але сутулий Едик Баранов пішов геть, запхавши руки в кишені штанів.

До буфету Юрко добрів, коли там уже вишикувалася безнадійна черга за булочками. Десь у хвості товкся Моховий, і знов Юркові перепало від товариша: не такий він, мовляв, сьогодні.

Загальмований.

А Туряниця погоджувався з ним. Справді, непогана була ініціатива з оголошенням. Хто ж знав, що вона отак обернеться — аж троє претендентів на один значок. Усі, значить, під підозрою.

Навіть Діана з десятого «Б» класу.

Найперше — вона.

Розділ тринадцятий
Тут Назар Шпиг назве гімназиста своєю Таємною зброєю

Навіть близькі канікули не тішили, як завжди бувало в останній тиждень жовтня.

Юрко повертався додому понуро, неквапом, із кожним кроком усвідомлюючи, в який глухий кут загнав себе сам. Він мусив припустити, що в гімназії загублений значок — хоча й не повсякдення, але все-таки — доволі звичне й зрозуміле явище. Дуже боявся, що до кінця уроків претендентів з’явиться понад троє. Обійшлося, більше ніхто не озвався. Хіба підфарбований Шептало вгледів Юрка в дворі, коли той уже йшов додому, та нагадав уголос, аби не забув про обіцянку. А за огорожею, біля якої досі стовбичили патрульні, товкся кучерявий Баранов. Нічого не сказав, тільки провів Юрка похмурим поглядом з-під лоба, потому натягнув простеньку плетену шапочку аж на очі, поправив сумку на плечі й подався в протилежному напрямку.

До метро Юрко чалапав, дивлячись не перед собою, а під ноги. Зводив думки докупи, ні до чого так і не дійшов, тому вирішив скласти все в звичний уже спосіб. Треба проговорити з Джентльменом. Бульдог завжди слухає й ніколи не перебиває.

Вирішивши так, прискорив ходу. Навіть побіг, рвонув, заледве не збивши чоловіка в фірмовому картузі й такій самій жилетці. Чолов’яга за кілька метрів від сходу в метро тицяв перехожим на всі боки рекламні флаєри мобільного оператора. Повторюючи при цьому, мов заїло:

— Вигідна пропозиція, вигідна пропозиція, вигідна пропозиція.

Люди обходили його. Хтось агресивно відмахувався, хтось брав рекламку машинально й байдуже, аби викинути в найближчий смітник. Юркові не вдалося оминути чоловіка через певну незграбність. Тож він налетів на нього, буцнувши в живіт головою.

— Ой, вибачте! — вигукнув відразу.

— Ти чого, Івановичу, на людей кидаєшся? — почулося над головою.

Здивовано відступивши, впізнав Назара Шпига. Відставний міліціонер цього разу вуса не маскував. Обмежився кепкою, насунутою на очі. Підняв козирок, блазнювато привітався:

— Здоров. Зачекався я тебе. Повзеш, мов черепаха на перегонах.

— Ви тут на мене чекаєте?

— Ні, на чорта лисого, — буркнув сищик. — Ти ж цією дорогою ходиш, хіба ні? Всі дороги ведуть до метро.

- А оце... - Юрко кивнув на пачку флаєрів.

- То один мій знайомий підпрацьовує. Поїсти не може до пуття, я його підмінив на тропіки. Хоч стояти не нудно.

— Давно чекаєте?

— Не так, щоб дуже. Тільки приятель мій щось заобідався. Але хай, — сищик смикнув себе за вус. — Мене ж розпирає, знаєш. Вийшло щось із оголошеннями?

— Вийшло, — буркнув Юрко. — На свою голову пригод нахапався.

— Чого так?

Зітхнувши, гімназист розказав про сьогоднішній результат, який усе заплутав ще більше. Шпиг слухав уважно, дещо перепитував, потім мовив:

— Троє підозрюваних — це більше, ніж один. Не журися, часом навіть краще.

— І зараз краще?

— Ага. Уяви, якби ти віддав значок не тому. Сам же кажеш — їх гублять не постійно, але й не так зрідка. Мали б ми з тобою хибний слід. А Пожежа далі палив би будинки.

- Цікаво, хто йому тепер завадить. Заплутався я в трьох соснах. Точніше, між трьома старшаками. А тут ще наркотики в гімназії...

- До чого тут... — враз Шпиг стрепенувся, наче прокинувся раптово. — Чекай, у Першій зразковій? Наркотики?

Розповів Юрко сищику й цю сумну історію, згадавши, як побачив і впізнав Медвідька.

— Дивного нема нічого, — сказав Шпиг, трохи подумавши. — То у Стрельцова приватна охоронна фірма. А полковник на службі, ще й цабе. Хоч не велике, але його рівня цілком досить, аби залагодити подібну справу. Кого попало, першого-ліпшого, до вас навряд чи гукнуть. Репутація.

— Чув уже про репутацію. То й що?

— Те саме, Івановичу. Знаю я Медвідька дуже добре. Він падлюка, погана людина. Та наше життя таке, що навіть недобрі люди можуть при цьому бути на своєму місці. Медвідько славиться умінням замітати сліди. Коли якусь слизьку справу треба залагодити так, аби зайві руки не торкалися, а зайві вуха не чули — гукають його.

— Думаєте, нема тут зв’язку з моєю вчорашньою пригодою?

— Ще пригода? Отак відпускай тебе самого. Кажи, чого я не знаю, але мушу.

Доповів Юрко відставному міліціонерові про випадкову зустріч зі Стрельцовим удома в Лізи.

- Отут зле, — мовив Шпиг серйозно. - Він знає, де ти вчишся й живеш. Тільки Медвідько в вашій гімназії навряд через тебе опинився. Він же тебе навіть не шукав.

— Маскується.

- Ну тебе, — відмахнувся сищик. - Я скажу, а ти навряд послухаєш. А втім, на твоєму місці заліг би я на дно після вчорашнього.

- Дзуськи, — гарикнувся Юрко. - Не залягли б, пане Шпиг. Я вас, знаєте, трошки вивчив.

— Бач, вивчив він, — прогудів той. — Давай, Івановичу, так домовимося.

Відгуки про книгу Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: