Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха
Проте чоловіки в фірмових строях з емблемами компанії стояли на дверях гімназії та в широкому фойє. Дотепер вхід на територію Першої зразкової лишався вільним. Зараз же біля воріт стовбичило двоє молодиків — і на них була поліцейська форма.
— Бач, поліція!
Озирнувшись на голос, Юрко побачив захеканого Степана Мартинюка. Цей однокласник був на голову вищий будь-кого зі своїх однолітків, тому його дражнили Шпалою. Кепкування зі зросту зводили хлопця з розуму. Він часто спалахував, махав кулаками навіть коли здавалося, що на нього не так дивляться, і характер Степана від того зіпсувався. В глибині душі він був добряком — ця риса часом проявлялася — та варто комусь знову назвати його в спину Шпалою, як Мартишок одразу шаленів. Проте коли став трохи старшим, навчився керувати гнівом. Навіть отримував зиск зі свого високого зросту, мінної статури та репутації шаленого й некерованого. Коли між гімназистами виникали сварки, варто було комусь гукнути Шпалу - і лише своєю присутністю Степан допомагав залагоджувати безліч конфліктів ще в зародку.
Та бачу, — кивнув Юрко, простягнувши Шпалі правицю.
Той потиснув її ніби легенько, та все одно змусив скривитися — заболіло. Мартишок поки не освоївся остаточно з силою, якою наділила його природа. Тож міг мимоволі залишити синець, навіть просто вітаючись або дружньо тицьнувши кулаком у плече.
— Ніколи раніше тут копів не було. Може, десь поруч убивство?
- Сплюнь, — Юрко нахмурив лоба.
Слухняно сплюнувши через ліве плече, Шпала все одно не вгавав:
— Хай не вбивство. Але місце злочину — точно. Копи завжди там, де місце злочину.
— Звідки знаєш?
— Серіали дивлюся, — пожувавши губами, Степан навіщось додав: — Американські.
— Хоч французькі, хоч німецькі, хоч українські, — парирував Юрко. — Коли вже фанат, то мав би знати: і в серіалах, і в житті поліція оточує місце злочину. Знаєш, така стрічка є, жовта. Вони позначають периметр, - показав руками, як це робиться, - та нікого туди не пускають.
— Без тебе знаю, — тон Шпали дав зрозуміти, що хлопець або справді не знав елементарних речей, або не звертав на них увагу, дивлячись кіно.
— Коли вже знаєш — глянь уважно: двоє поліцейських біля воріт, але всі вільно проходять. Трошки уповільнений рух, та все одно — вільно. Якби наша гімназія була місцем, де скоїли злочин, не обов’язково убивство, усіх би відразу завертали назад, додому.
— А шкода, що не завертають, — зітхнув Шпала, з чого Юрко зрозумів: той не так уже й проти, аби їхня зразкова гімназія опинилася в епіцентрі якогось злочину.
Балакаючи так, вони дісталися до воріт. Тут ситуація стала зрозумілішою. Молодших поліцейські пропускали. Старших затримували, про щось питали і вже потім дозволяли йти. Не дивно, що Мартишок через зріст відразу привернув їхню увагу.
— Що в рюкзаку? — суворо запитав один поліцейський, молодий, чорнявий, з вусиками.
— Як... оте... ну... підручники, — знітився Шпала.
— А в кишенях? - поцікавився другий, схожий на колегу, тільки під носом гладенько поголено.
Степан укляк, явно не розуміючи, чого від нього хочуть. Юрко виступив наперед, легенько відсторонивши товариша плечем, запитав:
— Ви скажіть, що шукаєте. Може, ми самі покажемо.
— Не дражнися, пацан, — сказав вусань, не підносячи голосу. — Бо як знайдемо, що шукаємо, - всім погано стане. Йдіть уже, не затримуйте.
Шпала ще не до кінця второпав, що відбувається. Тому затупцяв на місці, мов незграбний кінь. Юрко підштовхнув товариша, швиденько пішов за ним сам. Вони перетнули двір, зайшли в приміщення, де їх зустріли не менш підозрілими поглядами звичні вже тутешні охоронці, старші від поліцейських за віком. Але не сказали нічого, впізнали кожного, а коли гімназисти привіталися — кивнули.
Розділ одинадцятий
Тут Перша зразкова гімназія ризикує втратити репутацію, а гімназист знову намагається підслухати під дверима
Увесь клас збурила поліція біля входу.
Переступивши поріг, Юрко ніби запхав голову у вулик — все гуло, всі всіх перекрикували, ніхто нікому не давав вставити слово. Кинувши речі на своє місце, біля Колі Мохового, товстуна з поголеною потилицею й невеличким чубом, Юрко спробував узяти участь у загальному обговоренні. Дуже швидко зрозумів — його ніхто не чує, тож сів за парту й припустив: хтозна, раптом це все якимось чином пов’язане з капостями того, кого він для зручності охрестив Вогняним Змієм або зовсім коротко — просто Змієм.
Гармидер не ущух, навіть після дзвінка на урок. Гімназисти трохи заспокоїлись, коли до класу увійшла вчителька історії — сьогодні це був першин урок. Але разом з нею зайшла й Блоха - так прозвали пані Зою Блоховську, їхню класну керівничку. Вона викладала хімію, предмет, який не лише в їхньому восьмому «Б», а й, здається, в усіх класах не любили. Витримати різні лабораторні роботи те можна було. Та здебільшого хімія вимагала вчити й вираховувати різні формули, від чого мозок кипів та плавився навіть у відмінників.
Блоха, до її честі, була не дурною, суворою, але не злою. Чудово розуміла, що з хімією своє подальше життя майже ніхто з гімназистів не пов’яже. Тим більше цінувала тих нечисленних учнів, котрі справді цікавилися її предметом і навіть відвідували хімічний гурток. Проте розуміння того, що викладає непотрібне, давалося взнаки: як керівничка класу, пані Блоховська була одна з найбільш вимогливих та любила прикручувати гайки, коли йшлося про дисципліну.
Тож її поява на чужому уроці, особливо — після того, як вранці гімназистів зустрічали копи, нічого доброго не віщувала. Клас миттєво стихнув.
Я займу трошки вашої увалі, восьмий «Б», — мовила Блоха, привітавшись. —
