Володар жахів. Характерницька сила - Ніна Ягоджинська

нього відчуття ненависті й жаху стало майже нестерпним. «Тьху, мана якась, — подумки сплюнув Ярослав, — психотропна зброя, не інакше». Уважно роздивився кристал і чорний туман, що клубочився в ньому. Раптом дим почав набирати форми людського черепу. «А от тепер помаленьку, потихеньку тікаємо звідси, — вирішив Ярик, і почав задкувати геть, — є в мене підозра, що ця бридота може мене побачити й щось неприємне витворити зі мною хорошим». Так, задкуючи, дістався стіни. З протилежної сторони зали почулися впевнені кроки. Ярослав утиснувся плечима в стіну й намагався навіть дихати через раз. Чоловік у темному балахоні підійшов до кристала й опустився на коліна:

— Повелителю! Твій нікчемний раб прибув за твоїм наказом!

Деякий час нічого не мінялося, чоловік так само стояв на колінах, схиливши голову.

— Занадто мало сили я отримую від цих жалюгідних людців! — хрипкий голос прозвучав, здавалось, звідусіль, — коли, нарешті, усе буде готово до ритуалу?

— Уже скоро, мій Володарю, — чоловік схилився так низько, що вперся головою в підлогу, — не вистачає тільки серця характерника, старшого ста років і двох немовлят-близнюків. Усе інше готове.

— Ніхто нічого не підозрює? Поки я не наберу достатньо сили, ти маєш зберігати все в таємниці, надіюсь, на це в тебе вистачать твого короткого розуму. Веди наступного!

«Кого наступного?» — не зрозумів Ярослав, але не став чекати. Користуючись нагодою, поки чоловік пішов кудись у боковий коридор, Ярик повернувся й припустив назад тим ходом, яким дістався сюди. Коли дістався камери з прикутим хлопцем, побачив те, чого не помітив раніше. Прямо в стіну був забитий залізний гачок, на якому спокійно висів іржавий ключ. «Може, мені усміхнеться удача й ключ виявиться саме від цих кайданів». Ярослав поспіхом зняв ключа й наблизився до в’язня. Той сидів, заплющивши очі, з куточка рота струменіла цівка крові.

— Ей, — Ярослав обережно торкнув того за плече, — ти мене чуєш?

Хлопець на мить привідкрив затуманені очі й мовчки заплющив їх знову.

— Ясно.

Ярик спробував відімкнути замок ключем, і той напрочуд легко піддався, клацнув й упав на підлогу.

— Порядок, — прокоментував Ярослав і закинув руку хлопця собі на плече.

Підвівся, хекнув від натуги й потягнув в’язня з камери. Чим ближче підходив Ярик до виходу з підземелля, тим упевненіше почувався. Хоча незнайомець від цього легшим не ставав. Насилу вибравшись на світ Божий, Ярослав полегшено зітхнув. Навіть дощ тепер не лякав — усе краще, ніж під землею. Вирішивши хвильку відпочити, а потім забратися звідси якнайдалі, Ярик обережного опустив на землю врятованого, а тоді і сам бухнувся поруч. Якесь тривожне відчуття не дало повністю розслабитись, як ніби небезпека чатувала десь близько. Тому Ярослав не став довго розлежуватись. Підвівся, уже відпрацьованим рухом закинув собі на плече руку хлопця й потягнув його на пагорб.

Дощ уже не мрячив, а просто таки періщив. Вода стікала тоненькими потічками з їхнього волосся й одягу. Ярослав час від часу стріпував головою й витирався мокрим рукавом, щоб позбутися настирливих краплин, які безперестанно заливали обличчя й затікали в очі.

— Ну, що я тобі скажу, друже, — говорив Ярик, не дуже переймаючись тим, що його співбесідник був без свідомості, — худий-то — ти худий, але кістки в тебе важкезні! Це я тобі точно можу сказати, перевірено. Поки дотягну тебе кудись у безпечне місце, накачаюсь краще, ніж у будь-якому спортзалі. От так колись наші діди поранених витягали з поля бою. Але їм ще важче було, навколо них кулі свистіли. А ми що? Просто йдемо собі й ідемо. Подумаєш — дощ! Уявляєш, яка епічна фотка була б, якби нас хтось зараз сфотографував?

Пройшовши так зо два кілометра, Ярослав набрів на джерельце. Набридливий холодний дощ нарешті ущух. Тут вирішив зайнятися порізами незнайомця. Хто його знає, може, він багато крові втрачає? І взагалі, перев’язати не завадить. Критично оглянувши свій одяг, Ярослав забракував його перев’язочні характеристики. А от подрана хламида врятованого підходила для цієї цілі прекрасно. Ярик відірвав кілька продовгастих смужок, які зібрався використати замість бинтів. Потім промив рани чистою водою. Незнайомець заворушився, почав приходити в себе.

— Де я? — прошепотів ледь чутно. Ярославу навіть довелося прихилитися до того ближче, щоб розчути.

— Якби я знав. Складні питання ставиш. А ти хто?

— Мене… мене звати Юрій… — прохрипів той і обезсилено опустив голову назад на землю.

— А я — Ярослав. Зараз трохи відпочинемо й підемо далі. Дощ, надіюся, ущух надовго, тож іти буде легше. А по дорозі ти мені все розкажеш: і що то було за підземелля, з якого я тебе витягнув, і що за чортівня там узагалі твориться.

* * *

Летучий загін під керівництвом молодого десятника Ворона наближався до місця, де трапився черговий прорив. Цього разу доля закинула їх на планету Ладу та ще й на такі широти, де саме був сезон дощів. У такий час частенько траплялося, що ріки виходили з берегів, а улоговини перетворювалися на непролазні трясовини. Місцеві жителі давно призвичаїлися до вивертів природи й будували оселі там, де зазвичай не притоплювало навіть під час найдужчих паводків.

На Ладі було всього чотири стаціонарних телепорти, тому до місць призначення часто доводилося мандрувати по кільканадцять днів. Цього разу дорога мала зайняти орієнтовно всього три дні верхи, що вважалося зовсім близько. Ходили чутки, що науковці Іктура винайшли якийсь легкий спосіб значно збільшити кількість телепортів, але поки що їх не впроваджували. От якби їх було з півсотні на кожну планету! Ворон осмикнув себе, згадавши, що зараз не час мріяти. Цим можна займатися вдома за чашечкою липового чаю, спостерігаючи за живописним заходом сонця, а не на території, імовірно захопленій ворогом. Думки десятника переключилися на сьогоднішні