Володар жахів. Характерницька сила - Ніна Ягоджинська

— Сумуєш?

— Сумую, — зізналася дівчинка.

— Збирайся, увесь перший курс іде на виставу до театру. А після вистави підійдеш до мене, розкажу тобі новини про твого Ярослава.

— Що з ним? — дівчинка підірвалася на ноги. — Ви його знайшли? Він не поранений? Де він був?

Але пан Баштовий уже пішов і на жодне питання дівчинки не відповів.

Світланка вхопила ляльку Марійку й квапливо побігла переодягатись. Вона обов’язково після вистави знайде пана Баштового і про все дізнається!

На виставу рушили пішки, театр був не надто далеко. Кнопка трималась поруч зі своїми однокласниками. Усі інші хлопці її трохи лякали — мало того, що всі були старшими за неї, високими, та ще й голосно говорили, а сміялися так, що аж вуха закладало. А чого варті тільки їхні дружні ляскання по плечах чи штурхани! Якби хтось, не дай Творець, так ляснув Кнопку, то так і прибив би ненароком. Світланчині однокласники це розуміли, тому завжди трималися так, щоб дівчинку ніхто випадково не зачепив, утворюючи навколо неї захисний бар’єр власними тілами.

У вестибюлі театру було дуже гарно й урочисто. Коли галаслива юрба першокурсників проходила через високі й широкі двері, то всі чомусь починали говорити пошепки й вертіти головами. Більшість юнаків перший раз були в театрі, тим більше в театрі ілюзій. Білі мармурові колони підпирали стелю з гіпсовими барельєфами, стіни були задраповані розкішними бордовими оксамитовими портьєрами. Для входу в глядацьку залу потрібно було пройти через величну арку. Кнопка, округливши очі й раз-по-раз озираючись, разом з однокласниками пішла між рядами крісел до середини залу.

— От тут сідаймо, — скерував Олег тоном знавця всіх театральних таємниць, — це найкращі місця — у середині центру.

Поки всі розсідалися, Кнопка все шукала поглядом пана Баштового. Адже їй ще належить підійти до нього після вистави. Нарешті видивилась його у першому ряду й полегшено зітхнула.

Почалася вистава. Сьогодні показували Наталку Полтавку. Але, матінко рідна, що то було за дійство! Пахло свіжим хлібом і яблуками, сюрчали цвіркуни, на небі переморгувалися зірки, на зміну яким сходило літнє сонце. У наступному акті над рядами глядачів пролетів легенький вітерець і приніс відзвуки грому й запах близького дощу. Мільйони світлячків кружляли в такт голосу співачки і це було так гарно, що в Світланки аж дух перехоплювало. Її повністю захопили події на сцені. Як вона переживала й сердилась, коли Наталчин батько вигнав Петра! Адже Наталка його кохала! А як було несправедливо, коли дівчину силою віддавали заміж за Возного! У Світланки вдома ніколи такого не було, щоб силою примушували жити з нелюбим.

Коли все закінчилося благополучно й закохані серця поєдналися, у Кнопки по щоках рясно струменіли сльози радості. Усі почали підніматися, шургати ногами, перемовлятися. Хлопцям більше сподобалось, як Петро виявився наполегливим і зміг добитися своєї цілі.

Раптом дівчинка згадала, що має знайти міністра культури. Глянувши на передні ряди, побачила, що крісла там уже порожні. Панічно закрутивши головою, Світланка побачила пана Баштового, який підходив до невеличкого бокового виходу. Швиденько прошмигнувши повз однокласників, дівчинка поспішила слідом.

Вискочивши на вулицю, Світланка опинилася в темряві. Боковий вхід, на відміну від головного, був неосвітлений.

— Пане Баштовий! — покликала дівчинка.

— А, це ти, — темна постать попереду спинилась, — підійди ближче, тут так темно, що я нічого не бачу.

Світланка зробила кілька кроків назустріч, відчула сильний удар по голові і втратила свідомість.

Бійці летучого загону ніяк не могли повірити, що двоє геть не підготовлених підлітків могли по-справжньому знищити упиря. Тим більше, що упирі мають деякі магічні здібності, наприклад, можуть насилати оціпеніння, закликати жертву або вражати сильним ментальним ударом на відстані, після якого людина падає непритомна.

Найстарший із загону, ветеран Грім, довго недовірливо оглядав купку попелу, тіла селян, задумливо дивився то на хлопців, то на своїх побратимів. Нарешті, дійшовши якось висновку, зауважив:

— Молодці, хлопці. Довго не міг повірити в те, що побачили мої очі, але проти правди не підеш. Якщо у вас буде бажання, через рік приймемо вас до нашого загону. Та й те, що не вихвалялися своєю перемогою, хоча й мали повне на те право, мені теж сподобалось.

Хлопці зачудовано переглянулись між собою, а потім заусміхалися: ще б пак — кожному було б приємно таке почути на свою адресу.

Тим часом бійці були зайняті похованням загиблих. Крок за кроком, садиба за садибою, уважно оглядали й акуратно зносили тіла на околицю. Ярослав із Юрієм теж долучилися до цієї сумної й відповідальної справи. До цього у Ярика не було можливості оцінити розмір лиха. Тепер він бачив, що люди гинули цілими сім’ями й безсильні сльози щипали очі. Упир не пожалів жодної дитини, жодної дорослої людини. Навіть уся домашня живність була знищена. Ярослав довго стояв над колискою, на яку натрапив в одному з будинків. Потім обережно взяв маленьке тільце й поніс на вулицю, поклавши собі, що обов’язково положить його поруч з мамою й татом.

Зараз Ярослав набагато краще зрозумів, що таке негативні віддзеркалення людських вчинків і чим постійно зайняті характерники та летучі загони. Страшно уявити, скільки біди може наробити така потвора серед людей, які нічого подібного не очікують і мирно живуть собі своїм життям. А ще задумався про людські вчинки, які призводять до появи таких потвор. Пообіцявши собі, що буде жити по совісті й не множити людські помилки, хлопець навіть відчув полегшення, яке наступає в результаті правильно прийнятого рішення.

Надворі почувся якийсь гомін. Вийшовши на вулицю, Ярослав побачив першого вцілілого селянина. Ним виявився