Володар жахів. Характерницька сила - Ніна Ягоджинська
Переглянувшись, бійці і хлопці вирішили його не турбувати й дати чоловікові побути на самоті.
Невдовзі, як тільки перестав мрячити дощ, на околиці села запалало велике похоронне вогнище. Підійшов і пастух. Він мовчки стояв, дивився у вогонь і втирав загрубілими від важкої роботи руками скупі сльози.
Після того, як похоронне вогнище прогоріло, справили тризну. Винесли на вулицю стіл, знесли уцілілу їжу, напої. Небагатослівно побажали душам померлих гідного нового життя й рушили назад на Іктур. Тут їм уже не було чого робити. Тим більше, у селян лишилися родичі в сусідніх селах, тож буде кому доглянути опустілі обійстя.
* * *Запасних коней у летучого загону не було, тож Юрко з Ярославом їхали на одному коні. Бійцям теж довелося інколи їхати по двоє, чергуючись між собою й час від часу міняючи коня, якому доводилось везти подвійну вагу. Час від часу пускався дощ, але бійці поділилися з хлопцями непромокальними плащами, тож їхати було не так уже й погано.
Ярослав їхав верхи й думав. Він примітив одну цікаву маленьку деталь — усі його знайомі характерники вміли сміятися очима. Без жодної міміки. От так подивишся, обличчя серйозне, а в очах сміх так і плещеться. Здається, от-от перебіжить і на брови, і на губи, і на чоло, розіллється заразливим реготом або життєлюбною усмішкою. Таке теж трапляється, та в більшості випадків сміх так і лишається там, в очах. І Іван Сірко, і Сергій Никифорович, і навіть молодий учитель матеріалізації Олександр Олегович мають отакий сміх в очах. Від того здається, що дорослі характерники повні оптимізму, віри у власні сили і, як би це фантастично не звучало, у неминучу перемогу добра над злом. Це не мало нічого спільного з безжурними й безтурботними веселощами. Навпаки, то була радість від життя сильних і відповідальних людей, які не раз опинялися в смертельній небезпеці, але твердо вірили у свої сили та у свою потрібність людству.
Ярославу реально хотілося теж мати такий крутячий внутрішній стержень. Юний характерник надіявся, що які-не-які іскринки в його очах теж з’являються. Бодай на кілька секунд, аби тільки почався процес іскринкоутворення.
Почало смеркатись. Оскільки поспішати сенсу не було, то назад летучий загін повертався іншою дорогою, трохи довшою, але набагато зручнішою. Десятник Ворон стурбовано видивлявся село, яке, судячи по карті, мало бути десь поблизу. У ньому загін планував заночувати. Усе-таки спати під дахом у теплі набагато краще, ніж у лісі на мокрій землі, та ще й під дощем.
Коли добряче звечоріло, десятник уже майже вирішив не їхати далі, а ставати ночувати просто під деревами. Та не встиг він скерувати зупинку, як повернувся дозорний і повідомив, що вони вже впритул наблизились до села. Усі підбадьорилися й пришпорили коней, направляючись туди, де доля обіцяла їм теплий і сухий прихисток.
Заїхали в село, коли вже зовсім стемніло. Зразу загавкали собаки, почувши чужаків. Ярослав з цікавістю розглядався навкруги. У невеликих вікнах хат блимали відблиски від свічок. Самі будиночки були невеликими, глиняними. Їхні стріхи мали по чотири схили, цікаво зроблені зі сніпків соломи, щільно прив’язаних один до одного. Назустріч загону вийшов староста — ще не старий чоловік у простій полотняній сорочці, з широкою бородою й гордою поставою. Десятник швидко домовився про розквартирування бійців і про припаси у дорогу.
Зайшовши у хату, куди їх з Юрком направили на ночівлю, Ярослав побачив звичайне внутрішнє розташування кімнат, як у своєї бабусі в селі на Вінниччині. Спочатку, зразу за вхідними дверима був передпокійчик, тобто сіни, прямо — невелика комірчина, праворуч — кімната з піччю й полицею для посуду, яку називають мисником. Ця кімната слугувала господарям за спальню й кухню одночасно. Гостей повели ліворуч, у горницю. У бабусі вдома ця кімната з невідомої причини називалася «велика хата», чому Ярослав ще з дитинства дивувався, адже вона була точнісінько такого самого розміру, як і жила.
Господиня, жінка середнього віку в довгій спідниці й простій, без вишивки, сорочці поквапливо виставляла на стіл нехитру їжу. Здається, її неабияк вразило те, що Юрко був такий худезний. Та і Ярослава гладким теж ніяк не назвеш. За цей час Ярослав уже звик до зовнішнього вигляду свого друга, але тепер ніби подивився на нього новими очима. Скули виступають, щоки запали, під очима синці від утоми, ребра спокійно можна перерахувати — не дивно, що жінка так заметушилася, кваплячись їх нагодувати. На столі з’явилася варена в мундирах картопля, пшоняна каша зі шкварками, квашена капуста, шматок вареної курки, спечений у домашній печі хліб.
Поки хлопці з апетитом вечеряли, господарі натопили лазню. О, лазня — це окрема історія! Як супербагато в цьому слові вміщено приємного! Ярослав із Юрком відмокали у гарячій воді, ополіскувалися крижаною, розтиралися великими шорсткими рушниками. Правда, Юрко засумував, роздивляючись себе. Коли ще він верне собі минулу силу. Але Ярослав, бачачи таке, швидко вилив на Юрка відро холодної води, так що той миттю й думати забув про всілякі негаразди. А з яким азартом хлопці гамселили один одного парними березовими віниками! Схоже відчуття в Ярика було хіба що після того, як колись із друзями ще на світанку пішов рибалити, а натомість вони купалися, майже не вилазячи з води, до самісінького вечора. Нарешті, утомлені, але з незвичною легкістю в тілі, хлопці полягали спати. «От і закінчився мій третій день поза домом», — засинаючи ще встиг подумати Ярослав і провалився у міцний, здоровий сон.
* * *Вистава закінчилась і першокурсники юрбою повільно посунули до
