Володар жахів. Характерницька сила - Ніна Ягоджинська

— Ей, хлопці, а де наша Кнопка? — раптом спитав зазвичай мовчазний Шура. Усі активно завертіли головами, вишукуючи в натовпі дівчинку.

— Та вона, мабуть, уже вийшла давно, чекає на нас десь у холі, — невпевнено припустив Валентин.

Але ні у холі, ні на вулиці Світланки не знайшлося. Однокласники захвилювалися. Олег спіймав якогось із новачків, хто потрапив під руку:

— Ти тут дівчинки ніде не зустрічав?

— Цієї малої, що була з вами? Загубилася чи що?

Хлопці ствердно закивали у відповідь на обидва питання, тим часом заклопотано роздивляючись навсібіч.

— Ага, загубилася, значить, — сам до себе повторив новачок і раптом заволав, як сполошений кабан: — Наро-о-од! Ану повернули голови вліво-вправо! Наша характерниця загубилася! І під ноги подивіться! Хто знайде, ведіть сюди! — і раптом продовжив нормальним голосом, — мене Андрієм звати, а тебе як?

— Олег, — трохи заголосно відповів хлопець, усе ще оглушений на одне вухо.

— А її як звати?

— Кого «її»? — не зрозумів Олег.

— Ну, кого ми шукаємо? Характерницю нашу, звісно!

«Ого, уже „нашу“ характерницю», — посміхнувся про себе Олег.

— А… Світланкою, — відповів хлопець і аж присів від потужного акустичного удару.

— Сві-ітла-анко-о-о! — Андрій заревів уже навіть не кабаном, а пораненим у душу ведмедем з гучномовцем, — Іди-и сюди-и! Світланко-о!

Незабаром Кнопку вже шукали всім першим курсом. Ніхто не розходився. Припустивши, що дівчинка могла заблукати в самому театрі, повернулися назад. Мало не довели до інфаркту сторожа, який, побачивши перед собою юрбу молодих і рішуче налаштованих хлопців, так злякався, що ніяк не міг зрозуміти, чого від нього, власне, хочуть. А хотіли від нього, взагалі-то, дуже просту річ — ввімкнути магічні світильники у темних бокових коридорах. Хлопці обшукали всю будівлю, обійшли всі зали, гримерні, коридорчики, комірчини, зазирнули у кожну шафу, але безрезультатно. Потім вирішили оглянути всі прилеглі до театру вулички. На одній з бокових доріжок хтось знайшов покинуту Світланчину ляльку — це був перший і, на жаль, останній результат пошуків.

Директор магічної школи дізнався про зникнення учениці аж на наступний ранок.

Слуга Повелителя Жахів, він же — міністр культури, пан Баштовий, із задоволенням очікував, коли у світі запанує влада Господаря і його власна. Але як йому обридло терпіти всіх цих так званих характерників. Те їм підвладне, інше вони вміють, а він завжди мусить жити на задніх рядах. І при всіх своїх здібностях, не знаходять нічого кращого, як надриватися, боронити простих людей від негативних віддзеркалень. По-перше, міркував Баштовий, люди самі винні у тому, що з ними трапляється, а по-друге, він гідний більшого, ніж бути простим міністром культури. Баштовий ніколи й нікому не розказував про чорну заздрість, яку відчував, навпаки, постійно робив вигляд, що цілком задоволений своїм становищем. Ну, нічого, скоро всі ці нікчемні старійшини будуть повзати перед ним навколішки й смиренно благати, щоб залишив їм життя. Він, і тільки він буде вирішувати їхню долю! Баштовий ще покаже всім, чого він вартий! Міністр презирливо усміхнувся, уявляючи загальне збентеження й паніку, коли всі дізнаються правду.

У Володаря немає відданішого слуги, ніж пан Баштовий. Немає і не буде, про це міністр культури подбає, прослідкує, щоб ніякий вискочка не втерся в довіру й не зайняв його місце.

— Мій Повелителю! — застиг у поклоні Баштовий, одягнений у чорну хламиду, як вимагав Володар Жахів. — Я приготував для Вас чудовий подарунок!

— Невже ти, убогий, нарешті зібрав усі необхідні інгредієнти для ритуалу, який наповнить мене Силою й допоможе розбити Кристал-в’язницю?

— Н-ні, — чоловік розгубився, але, опанувавши себе, продовжив, — це незвичайна Сила, яка надасть Вам небаченої могутності! Я дістав для Вас зовсім особливого характерника!

— Особливих характерників не буває. Вони просто або сильніші, або слабші, затям собі це, недоумку!

— Але… але цей характерник — дівчина… — розгублено пробелькотів Баштовий.

— Хм… Що ж, цього разу ти зумів мене здивувати, — поблажливо похвалив Володар Жахів свого слугу, — не веди її до мене зараз. Нехай вона спочатку злякається, нехай жах опустошить її душу, а воля до життя витече з неї разом зі слізьми. Думаю, півдня буде достатньо, щоб її охопила паніка й безпорадність. Тоді приведеш її до мене, я вип’ю її особливу Силу і стану непереможним!

Ярославу снився сон. Похмуре підземелля, слизькі вологі стіни, важкий запах крові. Ярослав промайнув по підземному коридору й опинився в камері, з якої тільки-но вчора визволяв Юрка. На місці вчорашнього в’язня була прикута… Світланка! Очі її були заплющені, по збіднілому обличчю текли краплинки поту. Ярик кинувся до неї, але, замість того, щоб підбігти ближче, раптом пролетів дівчинку наскрізь.

— Світланко! Що з тобою? Ти мене чуєш, — заметався він навколо дівчинки.

— Чую… Ярику, це ти?… Як добре, що ти прийшов… — губи дівчинки майже не рухались, але Ярослав виразно чув кожне слово. Раптом його осяйнуло: він чув не голос, а думки!

— Світланко! Не говори, просто думай! Чуєш? Просто думай! Як ти тут опинилась? Що трапилось?

— Я… Я не знаю… Пан Баштовий… Я за ним пішла… Він казав, від тебе є звістка. Я поспішала, вибігла за ним, а потім не знаю… Щось ударило мене по голові… Нічого більше не пам’ятаю… Мені страшно, я не хочу тут бути!

— Тримайся, Світланко! Я тебе обов’язково витягну звідси! Усе буде добре, тільки