Володар жахів. Характерницька сила - Ніна Ягоджинська

У хаті минули невеликий передпокій й опинилися в горниці. Тут стояли два простих дерев’яних ліжка, саморобний стіл, на якому сиротливо лежав хліб і кілька яблук, ослінчики, біля стіни притулилася велика скриня. Ярослав покліпав очима, міцно заплющив, а потім розплющив їх і зробив висновок, що його особливий зір щез так само раптово, як і з’явився. Вирішивши зайнятися цим питанням пізніше, роззирнувся навкруги.

— О, нам, мабуть, сюди, — Ярик підійшов до скрині, відкинув важку кришку й зазирнув усередину. Там на самому верху знайшлися прості полотняні штани, а трохи глибше відшукалася й сорочка.

— Одягай, — скомандував Ярослав.

Юрко почав скидати свій подертий одяг.

Пов’язки збилися, деякі з них промокли від крові.

— Е, ні, так діло не піде, — присвиснув Ярик, — доведеться заново робити перев’язку.

Летучий загін десятника Ворона поспішав. Пошуковий амулет, який реагував на всілякі негативні сутності, відчутно нагрівся. Це означало, що небезпечна нечисть десь поблизу. Якщо вірити карті, то поруч мало бути село, причому якраз в тому напрямку, що визначав і пошуковий амулет.

— Кепсько, — висловив загальну думку десятник Ворон, — без жертв не обійдеться.

Багато часу втратили бійці, шукаючи дорогу в напівзатопленому лісі. Тепер намагалися надолужити, пришпорюючи коней. Нарешті дерева розступились і випустили вершників на околицю села.

Ворон по-особливому махнув рукою, показуючи напрямки руху. З метою прихованого пересування територіями, зайнятими ворогом, бійцями летучих загонів давно була створена ціла система сигналів, які командир подає руками. Застосовуються вони в ситуаціях безпосереднього контакту з ворогом, у той час як інші способи спілкування будуть демаскуючим фактором.

Двоє бійців рушили прямо, ще четверо, пригинаючись, пішли в обхід села з обох сторін, щоб охопити його кліщами. Четверо, що залишилися, трохи відстаючи, пішли основною групою прямо, при цьому один з бійців пересувався вперед спиною, щоб постійно тримати тил у полі зору. Десятника Ворона щось бентежило. Він біг разом із загоном і намагався розібратися, що ж його стривожило. Нарешті зрозумів, що пошуковий амулет став цілком холодним. Десятник мало не спинився, гальмуючи пересування всього загону, але вчасно вирішив, що подумати можна й під час руху. Перевірив ще раз, помацавши на бігу амулет іншою рукою. Усе залишалося без змін — той не виявляв жодних ознак близькості нечисті.

На шляху бійців почали траплятися перші жертви, по зовнішньому вигляду яких визначили, що сьогодні справу матимуть з упирем. З цією нечистю досить складно впоратися, але десяток досвідчених бійців, до того ж спеціально підготовлених для боротьби з негативними віддзеркаленнями, мають усі шанси. Міркуючи так, десятник скомандував уповільнення темпу. Тепер летучий загін рухався максимально обережно, використовуючи для прикриття всі підходящі об’єкти.

Раптом з-за рогу визирнув боєць, який рухався найпершим. Знаками показав, що виявив щось незрозуміле й кличе десятника. Підібравшись ближче, Сергій Громовий побачив дивну картину: на подвір’ї одного з будинків знаходилися двоє хлопців. Один з них сидів на пеньку, кутаючись у старе простирадло, а другий зосереджено стрибав посеред двору й говорив:

— Не бачу відчутної різниці. Має ж бути якась відмінність у силі тяжіння. Юрко, чуєш?

— Що?

— А ти відчуваєш, що став легший або важчий порівняно з домом?

— Легший став, точно.

— О, — зрадів перший хлопець, — набагато?

— Ну, — другий критично поглянув на свої худі ноги й руки, — думаю, десь на пуд.

— Ага, — перший перестав стрибати й задумався, — це, значить, десь приблизно на 16 кг… тьху на тебе, — раптом розсердився хлопець, — я про гравітацію питаю, а не про те, наскільки ти схуд!

У першому юнакові десятник з превеликим подивом упізнав учня-характерника, джуру, якого власною персоною віз до магічної школи три дні тому і з рук на руки передав Івану Дмитровичу Сіркові. Як юний характерник у такий короткий термін міг опинитися на Ладі в компанії якогось незнайомця, десятник Ворон навіть приблизно не міг собі уявити.

Світланка сиділа на лавочці, похитуючи ногами. Вона намагалася не хвилюватись, але вдавалося не надто добре. Відчувала себе дуже самотньою серед хлопців, хоча однокласники старалися, як могли, щоб її розважити. Олег навіть власноруч зробив для неї ляльку з небіленого полотна, кумедно намалювавши на її обличчі очі, брівки, усміхненого ротика й навіть веснянки. Дівчинка назвала її Марійкою, як маму, і тепер розповідала тій про свої турботи.

— Директор казав, що через кілька днів зможе відправити мене додому. Але пройшло вже три дні, а він нічого більше не говорить. Може, про мене вже й забули! От якби мені вистачило сміливості піти прямо до нього й спитати, чи скоро будуть готові телепорти! І які вони, до речі, оті телепорти? Ти розумієш, Марійко, я ж ніколи ними не мандрувала й мені дуже лячно. А раптом мене закине кудись не туди? — тут думки дівчинки поміняли направлення, — от закине кудись, як Ярослава… Де він тепер? Чи з ним усе гаразд? Він просто взяв і зник посеред уроку. А уроки тут дуже цікаві, якби мама дозволила і якби тут був Ярик, то я б із задоволенням навчалась. Хоча я тут єдина дівчинка і мене сприймають, як якусь диковинку. Не дуже приємне відчуття, коли на тебе всі витріщаються. Як там, цікаво, Ярослав?… Надіюсь, що з ним усе добре. Він сильний і розумний, а ще ніколи не боїться. І я з ним теж нічого не боялася… — тут дівчинка сумно зітхнула й надовго замовкла. Тільки хитала ногами туди-сюди, туди-сюди.

До лавочки впевненим кроком підійшов пан