Грот афаліни - Павло Андрійович Місько
Зробив чоловік дах над головою!
— Він уже не чує нас… Він з Вішну розмовляє… Він божа людина, хіба ви не бачите?! — зашепотіли жінки, поглядаючи загадково на Ханга. Потім почали перешіптуватися так, що Янг нічого не міг розібрати. Жінки й чоловіків покликали. Першими — діда Амоса і старосту Ганеша. У всіх був змовницький вигляд.
Дедалі таємнішим і глухішим здавався шепіт. Але повіки Янга, як на лихо, важчали й важчали — хоч розпірки вставляй. І він не помітив, як знову заснув.
Прокинувся від того, що Натача делікатно затискувала йому ніс, посмикувала за вухо.
— Сонько, встава-ай… Проспиш усе на світі!
Односельці були вже на ногах, прилаштовували за плечима клунки, дітей. На Янга і особливо на його батька поглядали шанобливо, з блиском надії в очах. Такий блиск Янг не раз бачив, коли односельці молилися Вішну, розмовляли з самим Вішну… Янгів клунок теж хтось узяв на плечі. — «Нічого, нічого, ви — відпочивайте…» Батька чимось почастували, він жував, злизував з долоні крихітки і був дуже задоволений життям. Нічого не розумів Янг: що могло змінитися? Чому раптом така увага й повага? Усі ці дні кожний був зайнятий сам собою, думав передусім про себе і свою сім'ю, тільки одна Натача, спасибі їй, допомагала. То що ж сталося? Що проспав Янг — дуже важливе і для нього, і для батька? Спробував розпитати Натачу, але вона відмовчувалася або загадково поглядала на всі боки і стискувала губи. Хіба їй заборонили до пори до часу говорити про це?
Опікувати Янгового батька став дід Амос, худий, як висохла цикада. Помічником у нього був дядько Амат.
Коли нарешті сяк-так розселилися у хатинках на околицях (за гроші бідняки ладні були порозумітися, дати куточок і біженцям), для Ханга дід Амос найняв хлівець без вікон. А Янга до батька не пустили, хоч як він просився, хоч як умовляв. На двері хлівця почепили замок і Янга проганяли, щоб чого-небудь не передав батькові. Раз на день дядько Амат приносив Хангові воду і більше нічого не давав. Батько спочатку стогнав і вив — якось жахливо, по-звіриному, просив їсти і плакав. На третій день уже тільки стогнав і не вставав з купи листя, нагорнутого в кутку хлівця. Янг підглядав за ним у щілини, і серце обливалося кров'ю. Якось підкрався, щоб підсунути під двері пару бананів, куплених на базарі. Звідкись виринув дід Амос, перелякано поштовхав Янга від дверей, вернувся і сів під стіною вартувати.
— За що ви його посадили до в'язниці? За що знущаєтеся?! Що він вам поганого зробив? Його лікувати треба, лікареві показати! А ви… а ви… — сльози душили Янга.
— Він повинен усі ці дні постити справжнім постом, — сказав дід Амос і почухав худі груди. — Ти не загубив тих грошей, що по чеку видали?
— Є ще трохи…
— Бережи. Дуже скоро знадобляться. Так на жодне запитання й не відповів.
Янг і без того зберігав гроші. За всі дні потратив тільки два долари і тридцять п'ять центів. Янг пам'ятав, що гроші потрібні будуть, щоб показати батька лікареві. Тільки коли це станеться? Навіщо посадили під варту хворого батька? Якби жили на Біргусі і коли б живий був бома, то все лікування могло б коштувати значно дешевше: занесли б знахареві двох курей, і він вигнав би з батька злого духа. Бо батько став не святою людиною, не божою, а навпаки — у нього вселився злий дух і мутить розум. Цікаво, чи є в Кампонзі бома? Чи може лікар замінити його?
І що односельці вирішили зробити з батьком, навіщо примушують його голодати? Янг вирішив нікуди далеко не відходити від хлівця, на ніч залазив у якийсь курятник. Добре, що господареві кури не хотіли там ночувати, а кожного вечора вилітали, кудкудакаючи, на панданус. А будка гарна, так затишно в ній — аби ще довша, то можна було б і ноги випростати. І курми майже не пахне, всю підлогу Янг застелив сухим листям, на стіни приліпив кольорові знімки моря, зелених островів і рожевих палаців — повиривав з якогось часопису, знайденого на звалищі.
Сама того не бажаючи, видала таємницю Натача. Якось в присмерку забігла у двір, стала на коліна коло будки. У руці за спиною щось тримала.
— Ти вже спиш? Ой, як у тебе тут гарно! От якби й мені таку хатку! — щебетала вона. — Навіщо люди роблять великі хати? Аби залізти можна було, від дощу сховатись. А не захотілося на цьому місці жити, устав, перебіг з хаткою на спині на інше місце. Так і мандрувати можна — з хаткою на спині!
— Уночі добре. А спробував удень залізти, то трохи не спікся.
— Ще б пак! — Натача побомкала пальцями по бляшаному дашкові, який був зроблений з розплесканих бідонів. — Сонце як напече… Слухай, тебе теж беруть на Головний острів.
— Куди-и-и? Хто бере?!
У Янговому голосі було стільки здивування, що Натача перелякано затиснула собі рот.
— Ой, а я ж думала, що ти все знаєш! — Вона поквапно почала вставати, щоб утікти, але Янг висуну і спритно ухопив її за руку.
— Ану — лізь сюди! І розказуй… Усе, що знаєш!
Ахкаючи від цікавості й повискуючи, Натача залізла в будку.
— Ти знаєш, що скоро наше храмове свято?
— Ну… — відповів Янг. Справді, щось про це чув. Щороку буває.
— Твого батька повезуть на Головний. Він кавадзі понесе з жертвами Вішну! Він тепер найближча до бога людина, і його Вішну послухається. Вішну повинен нам усім допомогти, усім біргусівцям!
— А якщо з сусіднього села більшу жертву Вішну занесуть? То бог їх послухається, їм допоможе, а не нам? — наївно питав Янг.
— Ні, Вішну і нас пожаліє, він добрий і всемогутній! — палко шептала Натача. І так близенько від Янгового обличчя, що він відчував її гаряче дихання, а кучеряві пухнасті кіски Натачі ні-ні та й лоскотали йому ніс. — Роздягайся! — раптом сказала Натача, хоч Янг і так був тільки в трусиках. І вона розтулила кулак, показала, що принесла. У твердому, наче картон листочку фікуса із загнутими ріжками лежала якась сірувато-жовта смола. — Дід Амос мазь зробив.
