Грот афаліни - Павло Андрійович Місько

— Батькові треба було б помазати. У нього на всьому тілі утворилися виразки.

— Не можна батька лікувати, дід казав. Чим більше він страждатиме, тим більше очиститься його душа, ближче буде до бога. Лягай! — наказала Натача і навіть штовхнула у плечі.

Янг простягся з кутка в куток спиною догори — якраз вистачило місця. Натача подихала на мазь, ще дужче розігріваючи, почала умочати в неї пір'їнки і змащувати шию, спину, руки — легенько, делікатно, похукуючи на ранки.

«Якби ж послухав Вішну! — думав Янг. — Якщо послухає, варто для цього й постраждати. Зате всім односельцям буде полегкість, почне щастити з роботою, знайдуть де і за що свої хатки будувати. А може, і на батька зверне Вішну увагу? Усе ж таки кавадзі понесе… Боже, зроби так, щоб став він нормальною людиною, щоб його розум прояснився!»

— А ти собі мазала? Давай я тобі… — поворухнувся Янг.

— Мазала! Лежи спокійно… От, бачиш, на руках — підсихати ранки почали… Тут трішки мазі залишилось, заховай на інший раз. Ну, я побігла! А то ще побачать нас разом! — Натача схопилася на ноги — буц головою об дах! Трохи не звернула його набік.

Майже цілу ніч лив дощ. Гримів, не стихаючи грім, краяли небо сліпучі блискавки. Двором мчали потоки води, виносячи сміття й нечистоти. Янг сидів по кісточки у воді — халабуду підтопило — і, жахаючись і молячись, слухав грозу, слухав, як стогне і скаржиться комусь батько.

3

Заснув, може, на світанку, притиснувшись у куток, і тільки намучився, а не виспався. Потім перебрався під хлівець, де був замкнутий батько. Янг устиг заснути під дверима знову, як розбудив його Амара.

— Здоров, володарю землі й неба! — дивно привітався він.

— Безсмертний[2], ти?.. Знайшов володаря!

— А що? Уся земля під тобою, небо — над тобою. Хто все це зможе у нас відібрати? Ніхто. Поки будемо живі — ніхто.

— Піді мною землі на крок, та й та чужа. Острів відібрали, хату зруйнували… Ні мами, ні тата… — Янг боляче скривився, ще мить — і він розплакався б.

— День, розпочатий зі сліз, не приносить удачі, як каже дід Амос. На ось, підкріпися. Та підемо… — Амара простягнув йому два варені плоди пандануса. На плечі в Амари висіла біла целофанова торбинка, видно, не порожня, бо спід її важко відвисав, розпирав торбинку на всі боки.

— Куди… підемо? — навіть трохи злякався Янг. Протер очі, почав вигризати, висмоктувати м'якіть із твердих волокнин-жил, якими були пронизані плоди.

— Ми повинні з тобою взяти на себе те, від чого відмовилися дорослі. Коли найстарші сходять з дороги, уперед повинні виходити ми.

— Ще сонце низько, а вже напекло тобі голову.

— Не бійся, я не заговорююся. Нам треба оглянути гори. А може, й справді знайдемо там вільну землю? Усе, що виявимо, побачимо, розкажемо людям.

— Виявиш, роззявляй рота… Як на болоті, у манграх… У тебе нічого більше немає з їжі? Може, батькові підсунемо поки немає діда Амоса? — Янг поглянув на Амарову торбинку.

Цікаво, як він ставиться до ув'язнення батька? Амара ж більше освічений, уміє читати й писати, а не такий темний, як дід Амос. З Раджем дружив, а Радж багато чого бачив, багато що знає. Щодня з усякими буржуями зустрічається, з усього світу з'їжджаються ті буржуї на Рай. А Радж з ними і по-французькому, і по-англійському…

— Взагалі… я дещо припас… — поплескав Амара по торбі, збентежено покашляв. — А раптом ми нашкодимо? Нагодуй зголоднілого — одразу померти може.

Янг мовчки злизав сльози з губів, витер щоки. Подивився на двері хлівця, ніби попрощався навіки.

— Я готовий.

Пішли не в той бік, де кінчалися халупки бідноти й починалося звалище, а значно лівіше, на південний захід, угору по схилу. Тут були привілейовані квартали, білосніжні котеджі серед плантацій бананів, ананасів, кокосів і горіхових пальм. То тут, то там на обплетених дротом огорожах, на парканах, на воротах висіли вивіски «PRIVATE».

— І тут прайвіт, прайвіт… — читав ці надписи Амара і зціплював зуби. — І тут не сунься, давно все стало приватною власністю.

Нарешті передмістя закінчилось. Схил гори став набагато стрімкіший. Земля була вже скеляста, помережана ярами і ровами, зарослими лісом. Деякі дерева — нахутакові — були схожі на велетенських багатоніжок з потворними довгими лапами, їхні стовбури майже лежали, розстеливши крони по камінню. Зрідка траплялися на терасах вузенькі латки городів, були й покинуті ділянки, зарослі колючими кущами і бур'яном. Дерло в горлі від диму — подекуди вирубували й випалювали ліс, щоб розчистити хоч маленьку ділянку, наносити туди землі. Чоловіки, які цим займалися, лазили по схилах, як мавпи, були майже голі, з невеличкими пов'язками на стегнах. Темні тіла блищали від кіптяви й поту. Хворостиння горіло слабо, більше диміло, було ще сире від нічного дощу. Амара спробував заговорити то з одним, то з іншим.

— А що — оті покинуті ділянки, на терасах, нічиї вже?

— Можеш вважати — нічиї. Там що-небудь зможе рости тільки років через п'ять. А то й ніколи — поливай не поливай.

У голосі чоловіків були втома і розпач, і хлопці зрозуміли: люди нічого доброго від своєї праці не ждуть.

Дедалі частіше траплялися величезні напливи чорно-бурої лави — ніздрюваті, вкриті мохом. Ніби якийсь велетень, а може, й сам бог Вішну замісив десь там, угорі, тісто, а воно так бурхливо підходило й пухкотіло, що розповзлося на всі боки.

Видиралися, подавали один одному руки або гілки ліан і зрештою опинилися ніби на плоскогір'ї. Подивилися на всі боки — і крізь гущавину зелені побачили внизу воду. Не рівнина тут була, а западина з озером. Справжня ж гора височіла ще далі за озером. Сама верхівка її була не зелена, а буро-синя, затягнута завісою туману чи диму. В одному місці серед чагарників білів, пінився невеликий водоспад. Але до нього, мабуть, було далеко, бо шуму води не чули.

— На ту гору не поліземо, ми ж не божевільні… — якось байдуже сказав Амара. Відчувалось, що він втратив уже всяку надію щось знайти.

— То давай хоч озеро обійдемо, спустимось до води, — запропонував Янг.

— Кальдера називається… На місці цього озера було колись жерло вулкана, — сказав Амара. — Дивно, правда? Не на самій маківці гори, а збоку.

— Не вигадуй, — не повірив Янг. — Я на малюнку бачив вулкан, там з верхівки гори дим, огонь і каміння летить.

— Був, кажу, вулкан, але погас. Може, сотні, може, тисячі років тому. А тепер у