Грот афаліни - Павло Андрійович Місько

— А може бути виверження знову?

— Може. А коли — ніхто не знає. Зійдемо нижче?

Янг ліз за Амарою, старався повторювати всі його рухи, хоч іноді важко було дотягнутися до гілок або до виступів, якими той користувався.

— Вода!… Холодна… І чиста, а здавалося спочатку, що чорна.

Хлопці повисли, тримаючись однією рукою за гілки, а другою зачерпуючи воду, і пили, ніяк не могли напитись. Смачна вода, тільки, здається, трохи чимось пахне, ніби тухлим яйцем. Янг устиг виголодніти за цей час і захотілося знову підкріпитись. Але Амара навіть не заїкнувся про їжу.

— Ходімо, ходімо далі…

Легко Амарі квапити — «Ходімо…». Аби Янг мав такий зріст і стільки сили, то й він би так спритно стрибав, ліз, зависав на руках, розгойдувався, щоб стрибнути з виступу на виступ.

Потім метрів сто йшли берегом озера, повз саму воду вела обмілина з сіро-бурого гравію, гальки, латок вулканічного синього попелу, закам'янілого від давності, а над головою зависали кам'янисті брили. Чули вже шум води, але це був не той маленький водоспадик, що бачили здалека серед скель і зелені. І струмок був менший, і вода тут скакала з каменя на камінь, як по приступках. Біля гирла і береги струмка, і берег озера, навіть обмілина скрізь розриті, перекопані. Купи піску, гравію були слизькими, стоптаними людськими ногами, помітні сліди й від босих ніг, і від грубих черевиків або чобіт.

— Хтось рився, як свиня, — ніби сам собі сказав Амара. Щось йому не подобалося, щось тривожило. Він озирнувся на всі боки, але що-небудь побачити далі на березі й навколо було неможливо — перешкоджали скелі, кущі й дерева. — Що він тут шукав? — Амара присів, поводив рукою по піску, погрібся в ньому.

Янг теж помацав, потер пісок, пильно придивився до крупинок і камінчиків.

— Може, якісь самоцвіти коштовні, — сказав він.

— Давай трішки піднімемось угору.

Амара майже на карачках поліз по воді, по каміннях, Янг за ним. Вони швидко намокли з голови до ніг. Коли отак піднялися на плоскогір'я, то побачили, що струмок тут спокійніший і ширший. Скрізь на березі пісок насипаний пагорбками, навіть у воді, можна було побачити каміння, зсунуте зі своїх місць. Пройшли ще трохи до місця, де струмок розділявся скелею на два. Перейшли через перший струмок, обігнули скелю, побрели вниз лівим берегом найширшої протоки, який усе далі брався праворуч. Сліди невідомих шукачів або дослідників помічалися і тут: то у воді на мілкому, то на самому березі сіріли купки гравію й піску, камінчиків, ніби хтось розсортував зачерпнуту з дна дрібноту. Сліди й тут були подвійні — від грубого черевика або чобота і від босих ніг. Отже, шукач був не один?

З-за невеликого повороту вдарив у вуха шум водоспаду. Перед самим водоспадом течія в струмка була бурхлива й стрімка, хлопці не наважилися заходити у воду, щоб не збило й не покотило по камінню вниз. Пішли й далі теж лівим берегом. Скелі тут ледь не заходили в озеро, а водоспад зостався трохи позаду й праворуч. На самому урвищі сіли, зачаровані красою.

Звідси можна було оглянути добру половину озера. Там, де поверхню освітлювало сонце, вода здавалася ніжно-блакитною, трохи зеленуватою, а там, де була тінь, — темно-зеленою і фіолетовою. Дальню частину озера приховував схожий на здвоєний пухкий корж, зарослий кущами острівець. Унизу, під хлопцями, простяглася бухточка, майже всю її огортав затінок. Бухту оточував низький, густо засипаний камінням берег. Біло-сині пасма водоспаду (звідти несло на хлопців холодну мжичку) обрушувалися на цей природний брук, губилися між камінням, залишаючи на їхніх боках і лисинах клубки білосніжної піни-шумовиння. І скрізь повз бухту, де тільки можна, були насипані пагорбки, багато каменів були зрушені з місця.

Янг хотів уже шукати спуск униз і першим скотився на берег бухточки, як Амара ухопив його за плече: «Ховайся!»

Майже з-за такого самого виступу скель праворуч від бухточки плив під поверхнею води якийсь чоловік у чорному гідрокостюмі з жовтою смужкою на боці. Руками не гріб, руки були чимось зайняті, перебирав тільки ногами з ластами. Ось над водою показалася половина блискучої чорної кулі — голови плавця, висунулась і трубка. З трубки бризнув фонтанчик води… Плавець повернув до берега, голову підняв з води більше, але обличчя не можна роздивитися — закрите було склом маски. Ось уже дістав він ногами дно, випростався, важкий свій вантаж взяв під одну руку, нахилившись на другий бік, щоб урівноважити вагу. Тримав під рукою ніби обрізок з якогось бака із зачерпнутим десь на дні піском. Мабуть, у днищі металевого бака були пробиті дірочки, бо знизу численними струмочками текла вода. Невідомий зірвав маску і трубку, поклав на своє металеве решето, взяв його вже обома руками, притискуючи до живота.

— Піт! — покричав заклопотано на обидва боки. — Піт!

Той, кого кликали, не відгукувався, його ніде не було видно.

— А що! Я так і думав: не один чоловік тут колупався, — прошепотів Амара. — І не один день.

Незнайомий видибав на берег, поставив своє решето, зняв з ніг ласти і стомлено сів на камінь.

— Що будемо робити? Може, спустимося запитаємо, що вони тут шукають? — запропонував Янг.

— Цс-с-с… Дивись! — кивком показав Амара ліворуч.

З-під навісу скель, уже з їхнього боку, виплив на невеличкому гумовому човні, веслуючи широкою і короткою лопаточкою, ще один незнайомий. Був він у смугастих, ніби американський прапор, трусах і пляжній білій шапочці з прозоро-синім довгим дашком. Може, він плив від того струмка, де тільки що мацали пісок і хлопці? Як вони не помітили цього човняра, а він — їх?

Човен насунувся днищем на берег. Човняр виніс бордове пластмасове відро з піском і мілке, але довге пластмасове коритце з виламаним з одного вузького боку бортом. Поставили коритце трохи похило, насипали на нього пісок, поливали водою. Топталися навпочіпки, мацали і, мабуть, нічого доброго не вимили, не знайшли, бо той, у шапочці, раптом зі злістю шпурнув відро. А той, що в гідрокостюмі, щось сказав, і вони засперечалися, показуючи в різні боки і навіть на острів.

— Про що вони? — прошепотів Янг.

— А ти хіба не розумієш по-англійському?

— Слабо. Дуку-матрос трохи вчив, але…

— І я слабо. Щось про золото говорять.

— Ама-а-ара?! — видихнув схвильовано Янг. — Вони шукають золото? А що, коли нам спробувати? А раптом пощастить!

— Не сподівайся. Ніколи ніхто ні на Біргусі, ні тут не казав, що на Гірському є золото. Якби хтось знайшов його, то знаєш, що б тут почалося? Кінець світові.

— Але