Грот афаліни - Павло Андрійович Місько
— Ну, прочумався? Викидайся звідси скоріше… І батька свого забирай… Твій батько що… той? — матрос покрутив пальцем біля скроні.
Янг сів, приголомшено похитав головою. Він ледве збагнув, де він, що з ними сталося. Вони тільки удвох на палубі катера. Батько обіруч учепився за радіомачту, обхопив її і ногами, ніби силкувався вирвати з «коренем».
— Моя пальма… Моя пальма… — бурмотів він, ласкаво усміхаючись. — Я заберу її з собою, почекайте… Вона ще молода. Вона прийметься на новому місці… Пальмочка моя!
Двоє матросів розгублено поглядали на це дивацтво, а потім силоміць розчепили його руки. І тоді батько пронизливо й дико, ніби його колють у серце, закричав, задриґав ногами, чіпляючись ними, як гаками, за троси розтяжки.
— Таточку! — кинувся до нього Янг. — Не треба! Заспокойся, таточку! — спробував обіймати, тішити, а батько безтямно водив очима, сина не впізнавав і не слухав.
Матроси потягли батька по трапу, його босі ноги стукалися кісточками об кожну поперечку, обдиралися до крові. Збіг за ними і Янг… Матроси кинули батька на пісок — і бігом на катер, витягли за собою сходні. А той рудий, що залишився на катері, розгойдав забутий Янгів клунок і шпурнув на берег. Від кидка клунок розв'язався, і речі з нього, не долетівши до сухого, попадали у воду. Янг не кинувся рятувати їх. Він перевертав у цей час батька, витирав на його обличчі пісок, кричав, як глухому. І не міг докликатись, батькові очі залишалися безтямними, дихав він важко. Янга давили сльози і розпач: що робити?
— На… Поклади йому на голову… Може, стане легше… — почув Янг голос Мансурового батька. Той тримав якусь вихоплену з прибою одежину, з неї дзюрчала вода. Віддав — і пішов до гурту односельців під дерева.
Янг трохи протер батькові обличчя. Той став дихати рівніше, заплющив очі.
Янг поглянув на всі боки: катер уже відійшов далеко, гуркіт мотора ледве долітав. Вигнанці з Біргусу сиділи під пальмами похмурі, пригнічені від горя. Ніхто не знав, що робити, куди податись… Ніхто їх тут не зустрічав, ніхто не чекав. Від близького дерев'яного причалу йшли рибалки, які щойно розвантажували з баркасів і човнів сітки й рибу. Ідучи сперечалися, чи варто підходити, чи треба допомагати прибулим. «Це не мусульмани. Хай цим прибульцям їхній Вішну допомагає, а не ми…» — «Нам самим немає роботи, а тепер ще й ці…» — «Що вам — шкода якоїсь рибини?» — «На всіх не наловишся, і так сіті порожні».
Рибацькі човни з трикутними різнобарвними вітрилами стояли і коло дерев'яного причалу і лежали витягнуті носами на піщаний берег. Багато човнів ще підпливали, увесь простір широкої протоки між островами був поцяткований ними, і ці човни були схожі на жуків-водомірів, що якось умудрилися тримати над собою ще й по листочку-вітрилу. За ніжки жуків легко можна було прийняти поперечки, які стирчали з човнів праворуч і ліворуч або на один бік — з балансирами, бамбуковими стовбурами. Янг помітив, що серед вітрильників стрімко ріжуть воду великі моторні вельботи, прямують сюди — мабуть, теж з Біргусу.
Рибаки, підійшовши, постояли коло біргусівців, стримані, з кам'яними обличчями. Розмовляли скупо, холодно: «Вам би на Головний проситись. Там міста є, заводи. Там роботу легше знайти». — «Де ви тут дінетеся? Тут і землі вільної немає…» — «Їх же силоміць вивезли… Хіба не бачите? Нема їхньої провини», — чути було співчутливий самотній голос. Обернулися рибалки, пішли. Тільки один поклав біля ніг літньої жінки товстого, аж круглого, тунця кілограмів на два. Пішли знову до човнів, де все ще метушилися жінки й діти, собаки й птахи.
З розгону всунулися на пісок вельботи, з них теж почали зганяти біргусівців, скидати їхні жебрацькі пожитки. Янг побачив нарешті Туна й Натачу. Приїхали! Тун ніс чимось напханий мішок, а Натача — меншу сестричку і чорний, полакований жбан-урну з прахом предків. Така посудина мала бути і в Янговім клунку. Всі хінду з їхнього села не ховали померлих у землю, а спалювали, цим займався бома на своєму мисі, біля води. Янг виловив з води клунок — чи не випала урна-дзбан? Це було б жахливо — згубити родинну святиню. Тоді в людини взагалі обриваються всі коріння, що з'єднували її з життям предків, з тією землею, яка виростила їх самих.
Є урна, слава всемогутньому Вішну!
— Ну, куди ви надумали? — Натача віддала матері сестричку, підійшла до Янга, опустилася колінами на пісок. — Мій батько каже, що треба всім гуртом іти до правителя острова. Так йому той чиновник сказав, на Біргусі. І чим скоріше, тим краще, бо сьогодні ще з інших сіл привезуть людей.
— Не знаю… Нічого я не знаю… Батько… — кивком голови показав Янг, і рясні сльози полилися з його очей. А так не хотілося плакати перед цією дівчинкою! Здавлені схлипування розпирали йому груди, спазми перехоплювали горло. І Натача, точнісінько як мати, погладила його по голові, хотіла навіть і ніс витерти, але Янг не дався. Багато собі дозволяє! Хай іде своїм сестричкам витирає. Чорнопузі всі, кучеряві — негрити, в матір пішли. А батько їхній, Амат, — хінду, як і всі біргусівці.
— Бери батька під другу руку, ходімо. — У голосі Натачі було більше рішучості, ніж у Янга, ніж у інших дорослих односельців.
— Стривай… — Янг швиденько прив'язав за плечі клунок. — Татку, вставай! Татку, пішли! — засмикав він батька.
— Дядечку Ханг, ну, дядечку Ханг! — Натача і Янгового батька ласкаво гладила по голові, по щоках. І той послухався, підвівся на тремтячі ноги.
— Може, ти моя донечка?! Тільки ж я не пам'ятаю, коли ти народилася, коли виросла… Янге, ти бачиш, яка в тебе сестра? — батько почав радісно озиратись. — А де ж мати? Хай би і вона полюбувалася. Янге, поклич матір!
— Вона скоро буде! Вона прийде… — Янг одвернувся, до крові прикусив губу, щоб знову не розплакатись.
Уже всі повставали, хто був прилаштувався під деревами. Уже було за ким іти. Натачин батько забрав собі на руки більшу дівчинку, скликав людей.
— Скоріше до правителя острова! Він допоможе, врятує нас! — з надією гомоніли біргусівці.
Довго довелося блукати по розпечених від жари вулицях Кампонга, поки добралися до
