Брати-віталійці - Віллі Бредель

— Котви піднято! — доповів вахтовий.

«Женев’єва» поволі виходила в море.

Ще раз глянути на мол і людей, які дедалі меншають. Ще раз помахати їм рукою, востаннє гукнути: «Прощавайте!» Місто, будинки і вежі тонули в ранковому серпанку. Сонце ще не сходило; щойно благословилося на світ. Вітер дув ходовий, і судно мчало на гарній швидкості.

«Женев’евою» правив стерновий на горішній палубі. Біля нього стояв, згорнувши руки, капітан і пас очима широченні вітрила.

Клаус і собі зорив на роздуті полотнища, де сяяв у золотому колі на голубому тлі Гозангів герб — королівський вінець і три роги із штральзундського міського герба.

Моряки заклопотано метушились на палубі: закріпляли канати, міцніше забивали клини — кожен мав якусь роботу. Клаус поглядав туди, де бовваніло місто. Ще можна було розгледіти берег та силу-силенну човників на сонних хвилях.

А ось і рибалки. Вони побажали «Женев'єві» щасливої путі. Клаусове обличчя пашіло, йому кортіло загорлати від радості. Мрія нарешті сповнилась: він вибився у моряки, став матросом на великому і гордому кораблі.

Штральзундська ратуша була величною, розкішною будівлею ранньої готики. Її фасади злітали угору шістьома шпичаками, шістьома схожими між собою вежами, але дещо нишкли на тлі стрімких бань собору святого Миколая, що ховався на її затиллі. Ратуша займала вужчий бік майдану, який витягався на добрих п’ятдесят сажнів і в якого по довшу біч шикувались палаци штральзундських багатирів. І зсередини вона була така ж розмаїта, як і ззовні. Те, що поряд з Любеком Штральзунд був найбагатше й наймогутніше місто у північній Німеччині, засвідчувала його ратуша.

Вхідна її зала скидалась на вітальню лицарського замку: кругом стояли вояцькі обладунки, а двері чатувала стара кам’янометна гармата — свого часу первинка на мурах міста. Широкі сходи мали поруччя з полірованого кавказького горіха, доправленого сюди «шляхом із варяг у греки» і були оздоблені дивовижним різьбленням — аж надто химерними візерунками. Зі сходів прямо-прямісінько потрапляли до великої зали; далі сходи розгалужувались і вели праворуч та ліворуч до службових кімнат.

У залі засідань навіть у найсвітліші дні стояла по кутках темрява: її чотири величезних вікна являли собою мозаїчне скло із барвистих шматинок, що малювали у символах історію людства від його початку і до величі та могуті Штральзунда. Стіни було обличковано деревиною темної поліровки, яка помалу переходила у жовтаву барву, а все різьблення віддавало християнські мотиви.

Саме в той час німецьке королівство, яке прагнуло абсолютної влади, а тому воювало із самостійними князьками, спиралось на міста. То були літа запеклого двобою городян із засиллям багатіїв, літа боротьби за народні права. В містах південної Німеччини, наймогутніших і найрозвинутіших, подеколи перемагали цехи. У Франкфурті, Нюрнберзі, Ульмі й Базелі ремісники захопили владу і запровадили демократію.

За народовладдя міста досягали буйного розквіту: зростали їхня міць і добробут — і все завдяки тому, що в них дуже розвивалися ремесла.

По-іншому складалась доля північних ганзейських міст, де заправляли великі купці — торговельні тузи і кораблевласники. Тут повсталі цехи добились успіху лише в Брауншвейзі, за що можновладні пани інших міст вигнали його З Ганзи, зарікшись не знатися з ним. На Брауншвейзі це позначилось тяжко: торгівля пішла на спад, городяни терпіли нужду.

Після того, як тисяча триста сімдесятого року ганзейці отримали звитягу над датським королем Вальдемаром Аттердагом, «Союз міст» зробився найбільшою силою на Півночі. Вельможні ганзейці, попри збереження своїх колишніх пільг, зажадали багатства і ще раз багатства. Вони домоглися повновладдя над торгівлею, засновували корабельні товариства, руйнували дрібних купців і приневолювали їх до вступу в новоспечені торгові союзи. Це прислужувалось жменьці міських багачів до казкових прибутків, а городянам до злиденності і скрухи. Коли ж багатирня побоювалась, що цехи вирвуть у неї владу, вона укладала угоди з князями, феодалами та епіскопами проти народу, проти міського люду, і з допомогою лицарських ратей щоразу топила у крові повстання городян.

Дрібні феодали, які грабували на воді і широких шляхах, в нечисту годину підтримували знать: вони охоче втихомирювали з нею народ, бо мали з того великий зиск.

Морями гуляли і пірати незнатного походження. Запеклі вороги як міської багатирні, так і сільської панви, вони розбійничали на свій ризик і страх. То були здебільшого капітани й моряки, які повставали проти своїх повелителів — купців — і молодцювали на широкий мах, живучи з грабунку. Ті пірати, що чулися в силі й тайкома зносилися із цеховиками й біднотою, вдиралися в міста і пускали червоних півнів купцям та заможним городянам. Гоноровитим майстрам теж не давали потачки: їм мстилися не згірше ніж князям та вельможам.

Піратство в ті часи ні зневажалося, ні заборонялося. Князі, єпіскопи, королі пожиткувалися розбійниками як слухняними найманцями або й власноруч грабували.

Слабіші стікали кров’ю. Сила стояла вище від закону. Як не було єдиної держави, так не було і єдиних прав. А король, котрий мусив би дбати за порядок у своєму царстві, заклопотаний був князями-бунтарями на півдні краю та в Італії. Сувору північ полишили напризволяще.

Слідом за Любеком, провідним містом щодо значення та сили у Ганзі, йшов Штральзунд — наймогутніший і найбагатший на східному узбережжі Померанії. Після розгрому датського короля він винісся вгору. При розподілі здобичі йому дісталась левова пайка. Щоправда, найбільше відцупив панівний рід Вульфлямів. Вони отримали чотирнадцять датських кораблів. Усі доходи од вилову риби на Сконе стікались до них.