Брати-віталійці - Віллі Бредель

— Ганьба і сором купцеві, який зневажає закони міста і пожиткується своїм радницьким саном, аби щось мати з цього!

— Говоріть до діла! — спалахнув Гозанг.

— Я й так говоритиму, Гозангу! — вигукнув Зігфрід, і голос йому урвався.

Германові дорікали за чотириста шкурок, сорок з яких він нібито підшив дорогоцінними хутрами, тим часом як митниця збивала з коштовної хутровини вищу пайку. Зганьблено честь купця, заплямовано сан, загублено пошану торгової людини в народу.

— Вигадки! — згукнув Гозанг. — Я вимагаю негайного розсліду!

— Ми теж за нього! — прокаркав Зігфрід. — І з ним ніхто не воловодився. Його вже зроблено!

— Панове радники! — крикнув Герман. — Це брехня! Підлий наклеп моїх ворогів! — Він хотів був перетерти Вульфляма на зубах, але не вдалося — його слова потонули у загальному обуренні. Так у ратуші ще ніхто не вівся!.. Замість картати і громити противника, Герман хоч-не-хоч захищався. Особистих рахунків у раді не може бути! Якщо на нього нападають, то чом би йому не боронитись? Чи хай його б’ють, а він мовчатиме?..

Зігфрід проголосив:

— Слово має радник Карстен Зарнов!

Всі миттю стихли і звернули очі на м’ясника, який до виступу не прохався, але знав довідне, чого від нього хочуть.

— Оце правильно! — гукнув білоголовий радник Йоганн Тільзен.

Гозанга теж приголомшила ця оповістка, і він глянув на свого однодумця.

М’ясник показав себе спритним крутієм. Він захищав купця, але й підтримував Зігфріда. Змалювавши Германа доброчесною людиною, він не забув докинути, що важкі бургомістрові звинувачення не з полиці взяті й одвихнутись від них аж ніяк не можна. Без задумки він потвердив і Зігфрідові слова: купець, який засідає у ратуші, двічі й утричі відповідальніший за свої вчинки і повинен іти за її начертами. Але якщо вже винити Гозанга у злочині, то тільки після строгого розсліду! А так за будь-яку річ та й голову з пліч — не годиться.

— Сам я новак у ратуші, — кінчав Зарнов, — але я ставлю над усе правду й особисту незаплямованість.

Радникам його виступ дуже сподобався. Слово попрохав Герман Гозанг, однак йому відмовили. Він опустив голову — мужність покинула його.

…Поки йшло слідство, Гозанг відбував домашнє ув’язнення. Йому заборонили виходити з дому і приймати відвідувачів.

Куций, зате розлогий і стрімкий вітрильник «Женев’єва», заглибистий посередині і майже однаково зависокий що на баштовидній кормі, а що на носі, був стотонної вантажності і мав, рахуючи священика, тридцять шість чоловік обслуги. На бушприті виринало з-під води дерев’яне зображення нагої жінки, яку моряки називали «пресвятою дівою». Високе поруччя з чорного кипарису прикрашало обшиті міддю облавки.

Клаусові здавалося, що «Женев’єва» усім кораблям корабель. Та й уся обстановка на ній тішила око.

Під кормою був «салон» капітана з чудовим видом на море. Окрему каюту займали керманич, судновий священик і цирюльник: тут таки під кормою були зброярня і камбуз. Решта екіпажу мешкала в тісненькому закапелку на носі корабля, де тридцять чоловік спочивали покотом на долівці, але Клауса це не лякало. Він чимало бачив таких кораблів, де бракувало навіть стелі над головою і моряки спали просто неба. Йому дістався клаптик долівки біля самого виходу — гіршого місця, звичайно, вже не придумати. Та Клаус не бідкався. Він залюбки примостився і тут.

Вітер дув не спадаючи. Корабель безшумно мчав по хвилях. Клаус високо сидів у марсовому розгойданому кошелі і спостерігав за морем. Вдалині мерехтіли вогники, великий блідий місяць сріблив темнуваті води й осявав далеч. Клаус радів, він зводив руки до нічного неба, сміявся і торочив усяких нісенітниць. Поруч сидів карячки молодий матрос і, широко розплющивши очі, дивувався з його витівок.

— Як тебе звати? — спитав у нього Клаус.

— Дитячий Бас! — зичним голосом протягнув підліток.

Клаус усміхнувся: у хлопчака ще й вус не сіявся, а басище в нього — хоч куди.

— Гарне ім’я.

— Мене по-вуличному так, — невдоволено пробурмотів Дитячий Бас. — А в батька-матері я Ерік Тюнгель.

— Дитячий Бас ліпше, — зауважив Клаус і простяг хлопцеві руку. — Будемо друзями!

— Ну що ж, гаразд! — погодився той.

Вони поручкались.

Наступного дня, коли берег ще виднівся вдалині, лисий-прелисий моряк справив Клауса до зброярні, де на сховку були різні обладунки, самостріли й бойові сокири.

— Яке тобі оружжя наготувати? — спитав зброяр, тим часом як хлопець милувався обладунками, що висіли під стелею, мов лицарі.

— Самостріл.

— У нас їх тільки два. А ти стріляти вмієш?

— Вмію, — відповів хлопець. — А це що? — Він угледів велику металеву рурку, прикрашену гадючками, що