Брати-віталійці - Віллі Бредель

свій скромненький і непоказний одяг, виділялась найчарівнішою вродою; до неї пильним оком придивлялись усі — а надто дебелі Вульфлями в багатих оздобах і, чи не найбільше, Вульфова дружина, яка хотіла доскочити слави не тільки найбагатшої, але й найгарнішої жінки у Штральзунді. Коли Вульф вів її до шлюбу, то, щоб любка не забруднила черевиків, він вистелив їй дорогу англійським сукном аж до собору святого Миколая.

Сідаючи в своє радницьке крісло, Герман Гозанг відчув, що тут він самотній чужаниця. Його зустріли без слова і привіту — один лише Карстен Зарнов помахав йому піднятою рукою. Так! Герман Гозанг, штральзундський купець, засідав у ратуші серед відвертих ворогів. Можливо, дехто й не хотів дивитись на нього зизим оком, але страх перед всесильними Вульфлямами робив своє. Для народу Гозанг став речником, а для багатіїв — відступником.

Орган завмер. Єпіскоп Рескільдський зійшов на амвон. Від сяйва сліпучих діамантів яскрились на ньому розшиті золотом ризи і митра, вбрані задля великого свята; сяяла і золотава єпітрахіль на грудях. Прихожани споглядали свого пастиря з чаром і мовчазним благоговінням. Він позирнув поверх радницьких крісел і речитативом затягнув:

— Omnia vincit amor…[10]

Гозангові заступали отця дужі шияки його чільних ворогів. Після подій в Анклямі вони почували себе в гонорі, як ніколи. Анклямці повстали, щоб добитись народовладдя в своєму місті, але повстання потопив у крові померанський князь. Вульф із своїми лицарями поспішив до нього на поміч і доскочив успіху: анклямських ремісників-бунтарів відправили на дибу і плаху. Вульф поклав собі за гасло: «Ліпше зробити з міста пустелю, аніж голоті віддати владу». Анклям не став пустелею: він обернувся на цілковиту руйницю і цвинтар. Із данини, яку нещасне місто сплатило своїм душителям, чотирнадцять тисяч марок і два кораблі дістались Вульфові Вульфляму. «Зачекайте, шахраюги, — казав собі Гозанг, — прийде час і за все ви будете платити. Розплачуватиметесь геть до гроша — за купецькою звичайкою. Не вічно ви триматимете гору… Мармизи дурноверхі, пора б уже второпати це!»

— …pater, ora pro nobis, amen![11] — закінчив єпіскоп, а всі повторили: — A-a-amen!

Коли, услід за Вульфлямами, Герман вийшов надвір, натовп, який увесь молебень прогибів перед церквою, на радощах загомонів. Аби Вульфлями не думали, що п’ється до них, городяни дружно загукали:

— Гозанг! Хай живе Гозанг! Хай живе радник Гозанг!..

Вульф Вульфлям бовкнув своєму батькові:

— Ти ба, що робиться? Треба діяти без загайки!..

А бургомістр, який бігав лютими очима по зухвалій юрбі, ствердно кивнув головою, погоджуючись із сином.

Після свят Клаус і Герд відвідали Гозанга.

Його дім — стара будівля, якій було, мабуть, за сто років — стояв неподалік від собору святого Миколая та ратуші і виглядав серед бучних розмальованих палаців завбого. Високий фронтон знімався сімома уступами вгору, скидаючись на випрямлену семипалу долоню. Фасад був плаский, без еркера й особливих прикрас. Та ж сама простота панувала в будинку. В сінях стояли діжі та лантухи. Дерев’яні сходи вели на горішні поверхи.

Хлопці сиділи перед купцем у подовжній холоднуватій господі, де не було майже нічого, крім кількох стільців та ваги, біля якої примостився вовкодав і не спускав з них очей. Клаус прохався до купця в матроси. Він посвідчився вірчими листами від кількох городян — і в першу руч від майстра цеху бондарів, у якого пропрацював усю зиму, і від майстра цеху рибалок, якого добре знав Герд.

Гозанг мовчав і придивлявся до хлопців. Відверта Клаусова поведінка сподобалась йому. Нічого не скажеш, з цього юнака вийшов би добрий матрос.

— Знай: служба на моєму кораблі, — мовив купець Клаусові, — не обходиться без воятики. Небезпека пильнує мою «Женев’єву» скрізь. А відколи я радник, пірати чигають за нею аж надто.

— Чому саме відтоді? — поцікавився Клаус.

— Бо з дужими ворогами заворогував.

— Пірати, начебто всім купцям дошкуляють, — зауважив юнак.

— Так здається про перше око. А насправді купці або злигуються з піратами, або й самі тягнуть з ними один гуж. Ну, а в мене… в мене ворог один, але могутній.

— Та зате сто друзів!

— Коли маєш дужого ворога, ста друзів замало, — усміхнувся Гозанг.

— Це Вульфлями! — озвався Герд. — Правда ж?

— Я теж знаю одного Вульфляма, — зопалу кинув Клаус. — Він задаремне одбатожив сімох старійшин, а восьмого осліпив… Ба! Спочатку він підлаштував їм крадіжку. А відтак загорнув собі їхню платню.

— І либонь, рибальську скарбницю в додачу, — докинув Гозанг. — Правда ж, із-за неї шуря-буря знялася?

— Так, але гроші незабаром знайшли… Ще б пак!.. Їх закопали з намови самого Вульфляма.

— Що ти? — похопився з місця Герман. — Скарбницю розшукали?

— Авжеж. Якби не так, то хіба старійшини були б злодіями?

— Ось воно що… — Купець бухнувся у своє крісло й за хвильку повідомив хлопцям: — А Штральзунд відзбиткував Вульвекену шість тисяч марок. Ніхто й не довідався, що вкрадені гроші