Брати-віталійці - Віллі Бредель

Герд аж рот розкрив з подиву і, нітрохи не вагаючись, відповів:

— Вульфлямові поплічники!

— І що на цьому фогт вигадав? — спитав Клаус. — Ну, забере він гроші назад, а далі що?.. Чи, може, він має серед старійшин ворогів?

— Ось побачиш… — відказав Герд. — Побачиш!

Старійшин судили напередодні від’їзду. Рибалки й ремісники щільною юрбою оточили липу, під якою зібрався суд: Вульвекен Вульфлям і п’ятеро фогтів. Челядники привели «злодіїв» — блідих, похнюплених, забитих у кайдани. Коли Вульфлям звинуватив їх у крадіжці, бідолашні схвильовано і рішуче заприсяглись, що не винні. Тоді Вульфлям сказав, що вони, очевидно, зганьбились усі, та як хтось зізнається, того скарають м’якше. Ті знову поклялися, що совість у них чиста, що скарбниці не бачили і не знають, яким побитом вона потрапила до їхнього житла.

Старійшини були підфогтами в рибалок, тобто наглядали за порядками в таборі, розв’язували дрібні суперечки, розподіляли роботу й видавали платню. В море не виходили, але заробляли краще за рибалок.

Герд, блідий і схвильований не згірше від Клауса, прошепотів товаришеві:

— Вони накладуть головами…

— Хіба? — жахнувся Клаус.

— А може, їх тільки осліплять… Це улюблена кара у Вульфлямів. Вони охоче приповідають: «Ворог не страшний лише тоді, коли його вбито або осліплено».

— Але які ж вони йому вороги?

— Цього я теж не знаю, — відповів Герд. — Однак ворогів з них треба зробити. Ти ж бачиш, ніхто й не поцікавився, як фогтові слуги розшукали скарбницю, буцім украдену.

Коли фогти на хвильку перервали суд, Клаус, наперекір Гердові, промикнувся крізь натовп до Вульвекена Вульфляма, — кремезного пикатого чолов’яги з довжелезними вусами. На ньому була кольчуга із штральзундським гербом — трьома рогами і королівським вінцем; такий обладунок засвідчував фогтівське звання. Помітивши, що хлопець аж підскакує звернутись до нього, Вульфлям насмішкувато бовкнув:

— Що скажеш?

— Я бачив, як троє в панцирах підкрались до старійшинської халабуди. Один заходив усередину. Це сталося тієї ночі, коли пропала скарбниця.

Фогт закотив зеленаві очі, вони хижо замерехтіли, гладкі щоки затіпалися. Вульвекен озирнувся, чи хтось не зачув парубійкових слів. Ухопившись за меч, він погрозив:

— Ти що, надумав заплутати справу? Мовчи, бо закую в кайдани!..

Сказавши це, він відвернувся, а Клаус постояв ні в сих ні в тих якусь мить і поплентався назад.

Герд вийшов йому назустріч.

— Ти щось йому казав? — спитав він, блідий, наче стіна.

— Клятий негідник! — вилаявся Клаус.

— Та цить! Май розум…

Незабаром оголосили вирок: злодіїв відшмагати і позбавити їх заробітку, а Фрідріхові Теннігу з Любека — голові старійшин — виколоти одне око, бо хто-хто, але він життям відповідає за неподобства у своєму помешканні.

М’яка кара здивувала всіх. Майданом прокотився радісний гомін. Проте старий Тенніг ревів:

— Я не винен!

Декого з рибалок його голосіння дратувало. Мовчав би, та й годі — легшого покарання однаково не виплачеш. Фогт сидів, мов сич, і зиркав то на приречених, то на громаду.

А Клаус мовчав.

Бідолах прив’язали до восьми стовпів. Челядники зірвали з них верхню одежу. Юрба затамувала подих. Чітко лунав кожен виляск, бо ті, кого шмагали, не подавали й звуку. Хтось тільки глухо стогнав. Казали, то карався дід Тенніг. Він мучився не від болю, а від того, що бачили його ще живі очі: на невеличкому багатті фогтів слуга розпікав голку.

Герд більше не міг стримувати дрож. Обличчя у нього позеленіло, нижня щелепа затремтіла. Він знову і знову поглядав на Клауса, який пашів, мов у пропасниці.

— Д…ду-же м’яке покарання, — затинався Герд.

А Клаус мовчав.

Семи старійшинам усипали по тридцять шість батогів. Потім їх звільнили. Раптом розлігся пронизливий крик.

Герд прошепотів:

— Фогтові це так не минеться.

Хтось приказував:

— І дід це все витерпів… І дід це все витерпів!..

Клауса тіпало, його чоло щедро зросив піт. Він пошукав очима фогта. Той холодно спостерігав за тортурами.

Настав день розрахунку. Клаус тримав у руці відважене йому срібло й довго розглядав його. І хоча в нього це був перший великий заробіток, він не тішився ним — з думки не сходили Мелле Ібрехт і старійшини.

Клаус одержав платню не монетами. Цех сконенських рибалок добився, аби усім рибалкам і морякам платили зливками срібла, які будь-де легко було виміняти