Брати-віталійці - Віллі Бредель

на ходові гроші. Адже в чужих містах обмін монет часто-густо спричинявся до великих витрат, бо у грошовій царині, як і у всьому господарському житті країни, панував розгардіяш. Кожен із ста самостійних князів, графів, герцогів та епіскопів мав свій монетний двір. Правили за гроші і некарбоване срібло, і вельми якісне шведське залізо, і бурштин, і коштовне каміння.

Чималенька купа срібла лежала обіч — заробіток восьми старійшин, що його відібрав у них фогт Вульфлям. Клаус глипнув на той скарб, і в нього так затремтіли руки, що він випустив з долонь кілька зацінних шматинок. Герд прошепотів: «Гай-гай! Маємо ми щастя, що ніяке лихо нас не спіткало!..»

Заробітчани повертались у рідну Померанію; на кормі їхнього вітрильника, який щойно покинув береги Сконе, знявся галас. Клаус поспішив туди, гадаючи, що йдеться про несправедливу наругу над старійшинами: двоє з них пливли на вітрильнику. Але то любецькі і штральзундські купці-багатії сперечались про кайзерівські відвідини Любека. Заздрісні штральзундці з глузом оповідали всіляких побрехеньок про кайзера і любечців. А ті гаряче захищали і себе, і свого високого гостя. Один штральзундець зауважив, що любецькі радники набивали собі ціну, коли прохали кайзера не величати їх «панами»; штральзундський радник сприйняв би таке звертання, мов щось належне; а втім, хіба то таємниця, що любечанам бракує гонору?.. Інший штральзундець не міг наговоритись про дивовижні й достоту лицемірні почесті, з якими стрічали кайзера в Любеку. Браму, крізь яку він виїхав з міста, любечани замурували. Мовляв, жоден смертний не має права ступити під неї. А між тим видно, мов на долоні, що Любек уджигнув добрий жарт над кайзером. Він не тільки щільно зачинив за ним браму, але й замурував її. Мовляв, хай тямить король, що походеньки його у Любек скінчились… А, власне, чого він приїздив сюди? Штральзундці знають, у чому тут річ! Карлові Четвертому заманулося керувати Ганзою! Крім того, він хотів замирити з нею своє імперське місто Брауншвейг, яке купці виперли з Ганзейського союзу. Але любечани не підтримали кайзера: вони крутили, водили його за носа, аж поки він не поїхав, піймавши облизня…

Про старійшин Клаус не почув ані слова. Розчарований, він повернувся до своїх побратимів.

ШТРАЛЬЗУНДСЬКІ ПАНИ

Церкви скликали на свято. Величезні дзвони собору святого Миколая лунали похмуро, ваговито і найгучніше.

Почався лише березень — Великдень цього року прийшов рано, — а надворі розвеснилось насправжки. Терпке повітря було чисте й прозоре; сонце світило ще слабо, зате молодо і яскраво. Весна й великодній тиждень прибрали і землю, і будинки, і людей у святкову одіж. Палаци багатіїв аж вилискували під сонцем. Яскрились розмальовані еркери, фронтони й обковані жовтою міддю брами.

Перед собором святого Миколая — народу і народу. Хто не промикнувся всередину, той розглядав міську верхівку, яка прибувала на подвір’я: бургомістра, імениту шляхту, радників і перш за все епіскопа Рескільдського, який мав правити службу. Кожному хотілося глянути на юнкерів у коротких куртках з довгими рукавами, в ошатних капелюхах і барвистих дзьобатих капцях.

З відчинених дверей приглушено линули сумовиті звуки органа. Простоволоса юрба наслухала їх і пошепки називали імена парафіян під червоними балдахінами. Рівними лавами підійшли цехові майстри. Городяни радісно вітали їх — своїх побратимів, своїх найкращих обранців.

Міська панота не втрималась обіч; до юрби гордовито підійшов бургомістр Бертрам Вульфлям з двома синами — Вульфом і Вульвекеном, довготелесими велетнями, що більше скидались на воїнів, ніж на вельмож.

Бургомістр був зодягнений у чорний оксамит; з-під шиї звисав у нього важкий золотий ланцюжок, а з берета стриміла пір’їна. Син його Вульф, отаман міського вояцтва, убрався в кольчугу. На його волячій голові сиділа каска, величезні остроги обтягали закаблуки. Вульвекен, сконенський фогт, прийшов у панцирі, шоломі і з широким мечем на боці. Городяни вклонялись їм, але добридень не казали.

Коли ж прибув новообраний радник Карстен Зарнов, майстер цеху м’ясників, юрба вибухнула привітаннями на його честь. Він прямував у розкішній куртці із лискучої шкіри і при мечі, який засвідчував його новий сан. Городяни пишалися, що, завдяки їм, їхній чоловік вибився у верхи міста. В його особі вони засідали у міській ратуші і займали радницьке крісло в соборі святого Миколая, яке ні розкішшю, ні значенням не поступалось перед кріслами заможників. Опасистий м’ясник ступав упевнено і твердо, сповнений гідності за своє нове звання.

Слідом за м’ясником простував Герман Гозанг — купець і радник, щирий друг цехів і затятий ворог Вульфлямів.

Блідий і зосереджений, ішов він обіч своєї дружини — молодої, білявої, у блакитному, як море, платті. Довгообразий, без волосинки на лиці, він був у простенькій сірій куртці і такому самому береті; побіля широкого яскраво-жовтого пояса висів у нього короткий меч. Наперекір своїм сорока літам, Гозанг тримався хвацько і молодо. Усміхаючись, він висловлював подяку святково вдягненим городянам, які вклонялись йому і лунко та радісно вітали його. В одну тяж із Карстеном Зарновим він боровся проти вульфлямівського поріддя. У міській ратуші він мужньо виступав проти їхнього вовчого коліна: ходила навіть поголоска, ніби він — у тісному зачепі з цехами Брауншвейга та Франкфурта, й усі плекали надію, що під його орудою багатіїв проженуть від влади і в Штральзунді.

Карстен Зарнов сів у радницьке крісло серед «тих, що вступали у сан», Герман Гозанг — серед «тих, що вже мали його». В першому ряду між «старими радниками» зайняли місця три Вульфлями. Навіть у соборі святого Миколая суворо дотримувались порядку, заведеного з давніх-давен у ратуші. Поміж радницьких дружин, на середніх сидіннях перед самісіньким амвоном, примостилась і молода Гозангова дружина, яка, попри