Брати-віталійці - Віллі Бредель

— Буцім украдені, — зауважив Клаус.

— Отож, — погодився Гозанг і спитав, гірко посміхаючись: — Чим же він не пірат?

— Ні, дрібний злодюжка, — заперечив Клаус. — Пірати — ті чемніші.

— Ось уже вісімнадцять років не звітує бургомістр перед громадою, куди він діває громадські гроші. Вісімнадцять років — відтоді, як його обрали бургомістром. — Гозанг сполотнів з люті. Втупившись очима в підлогу, він провадив далі:— Абиякого розбишаку настанови на чолі міста — він не обдиратиме городян так безсоромно, як оцей багатій із своїми вилупнями. Сором і ганьба… — Герман глянув Клаусові в очі й додав: — А ти ще просишся до мене в матроси?

— Тільки до вас, — наполіг на своєму Клаус.

Корабельний священик Амбросій сидів у службовому покої бургомістра Бертрама Вульфляма, поруч якого стояв, спершись на меч, його син Вульф, увесь у залізному обладунку.

— Панотче, — мовив бургомістр, — ми цікаві знати, що робиться на «Женев’єві». Як-не-як востаннє ви подорожували на ній — тож чекаємо од вас новин. Матрос Еріксон… Еге ж? Норвежець чи датчанин… Еге ж? Віддав богові душу? У бою з піратами… Еге ж?..

— І загинув від піратської руки, — додав молодий Вульфлям.

— Так, на схід від Готланда нас опали фінські пірати. Але ми відбились од них.

— А цього Еріксона, бува, не вколошкали його друзяки? — спитав бургомістр.

— Ні, ясновельможний пане, — вигукнув священик. — Груди йому пробив ворожий самостріл. Я іще причащав покійного.

— Так, так, — зронив бургомістр і похмуро глянув на божого слугу, котрому ставало не по собі, бо здогадувався, що тут замислюють злочин, у який хочуть заманути і його.

— Панотче, Гозанг каже, що купував у Ревелі тільки хутра та сало, а я довідався, що на «Женев’єві» багато срібла і золота, коштовних сукон і килимів. Серед її вантажу ви чогось такого не запримітили?

— Ні, ні! — перелякано вигукнув піп. — Бог мені свідок, я нічогісінько не бачив!

— А на кораблі все гаразд? — спитав молодий Вульфлям.

— Начебто так!

— Панотче! — глузливо посміхнувся старий Вульфлям. — Це було б єдине судно на морі, де все гаразд. Вас обвели круг пальця і пошили в дурні. Не до снаги вам чужі хитрощі!

— Ясновельможний пане, — відбивався священик. — Я що бачив, те й кажу. Я не купець і не матрос, мій обов’язок на кораблі…

Вульфлям невдоволено махнув рукою: попові виверти набридли йому, і він відпустив Амбросія зі словами:

— Отче, із «Женев’євою» ви більше не поїдете: ви мені конче потрібні на березі. Без вас я наче без рук. Попередьте Гозанга про своє звільнення. Тільки про нашу розмову — анітелень. А то затнетесь із Гозангом в одну шкуру…

Священик пішов.

— Недотепа, — буркнув молодий Вульфлям.

— Ні, він просто відмагався. Бачиш, у Гозанга більше друзів, ніж ми гадаємо.

— Вилізе їм ця дружба боком! — сказав Вульф Вульфлям. — А те, що піп і Гозанг — одного тіста книш, видно і сліпому.

— Гозанг нам ще дасться втямки, — знову почав бургомістр. — Ти чув? Він добивається, щоб ми розповіли громаді, куди йшли її гроші вісімнадцять років. Але то пусті балачки. У раді Гозанг має тільки одного підспівувача…

— Нема у нього підспівувачів, — заперечив молодий Вульфлям. — Карстен Зарнов не з тих бовдурів, що оцей піп: він зметикував швидше від нього, куди лози хиляться. Зарнов мовчатиме. ЗаГозангом він не тягтиме — я подбав про це.

— Страшний не так Зарнов, як Гозанг. Згадай Анклям. Там не мали свого Гозанга, а що діялося. Хай Зарнов не мовчить — хай він розв’яже язик проти нього. Адже тільки він може втерти йому маку. А буде так — то й лихо з пліч… Священиком на «Женев’єву» пішлемо отця Бенедикта. Він за нас горою.

— А що коли граф фон Плетцум налетить на «Женев’єву», як тільки вона вийде в море?

— Хай. Тоді добре діло зробить він, а не ми. Треба здихатися і «Женев’єви». Як тільки скрутимо роги Гозангу, тоді й решта його суден не здійматиме шуму… А Плетцум — брехун. З останньої здобичі він і досі не дав нам нічого. А до «Женев’еви» він і під’їхати не під’їде, бо його корабель не варт і дірки від бублика…

— Підняти вітрила! — гукнув капітан, і матроси потягли вгору могутні реї з широченними полотнищами. Вітер, наче того й чекав, одразу напнув їх. Восьмеро чоловік піднімали котви. Із портового молу линули прощальні вигуки.

Прийшов Гозанг побажати своєму кораблеві щасливого плавання. Серед вантажників та ремісників, що позбігалися сюди, стояв і Герд, який би теж любісінько рушив у мандри, та старенька мати не пускала.

Клаус тягнув котви, аж у пояску тріщало, і як тільки повертався обличчям до молу, щоразу кидав оком на набережну. «Я матрос! Я матрос! — казав і казав він собі подумки. — Попереду далекі моря. Швеція… Готланд… далекий Новгород…» Вдячний