Антон Великий - Гюдрун Скреттінг

— Як гарно, що ви така дружна компанія, — каже вона. — Не подумайте, ніби Ейвінн не хоче з вами в шкільну мандрівку. Просто… цього разу трохи не складається. Ми мусимо… поїхати в справах, — ніяково усміхається вона.

Ми всі притихаємо, бо знаємо, що це неправда. І не знаємо, що вчинити й куди подіти очі.

— Це… давно заплановано, — далі виправдовується мама Ейвінна. — Скасувати поїздку вже неможливо, тому…

Першою, на щастя, отямлюється Кароліна, енергійно киває, усміхаючись трохи штучною усмішкою.

— Так, звичайно, дуже важко скасувати вже заплановану поїздку.

І мама Ейвінна з вдячністю дивиться на неї.

— Так-так… Ну, розважайтеся, — каже вона наостанок і зникає за дверима.

Ми полегшено переводимо дух — усі четверо. А я думаю: це ж суперкласно, що я зумію навчити Ейвінна фокусуватися на збільшенні платні.

Коли Ейвінн повертається, стає ясно, що йому ще вчитися і вчитися.

— Ми з Нільсом заробляємо цілком пристойно, — каже він. — Невже так необхідно піднімати ціни?

Ні, цей хлопець таки не розуміє, що йому хочуть добра.

Тому я наполягаю.

— На мою думку, вирішальною мусить бути думка шефа економічної ланки.

Дорогою додому ми завертаємо в крамницю.

— Пам’ятаєш сотку, яку нам заплатили німці? — питаю я, плескаючи себе до кишені куртки.

— Пам’ятаю, — киває Уле. — Її не можна витрачати, інакше ніби вкрадемо в Ейвінна.

— Ні! Нічого подібного! Якщо ця сотка допоможе нашому бізнесу заробити більше грошей, то це не крадіжка. Це називається ІНВЕСТИЦІЄЮ, — пояснюю я.

Уле недовірливо дивиться на мене.

— Я думав, ми купимо булочки.

— Ні, ми купимо журнал «Твої гроші». Таке вкладення грошей виправдає себе.

Я саме нишпорю в кишені за соткою, коли чую: «Hello, boys!»

Це — Віктор. Незручна ситуація. Бо я хочу витратити сто крон, щоб здобути більше грошей, а не купувати Вікторовий журнал. До того ж я маю намір інвестувати. А з іншого боку: минулого разу я пообіцяв йому «neхt time»…

Раптом я намацую в кишені ще щось, окрім сотки. Браслет з перлин від Арнольда! Браслет — звичайна біжутерія, ніколи мені не придасться. Я виймаю його й показую Уле.

— Можна йому це дати? — шепочу до нього.

Уле майже завжди погоджується зі мною.

— We don’t need the magasin, — промовляю я, кладучи в долоню Вікторові браслет.

Віктор має здивований вигляд.

Потім ми з Уле заходимо до крамниці. А коли виходимо, Віктора вже ніде поблизу немає.

Тато з Анною нікуди не ходять. Щовечора сидять, мов приклеєні до канапи у вітальні, зайняті приготуваннями до весілля. Сьогодні пишуть запрошення.

— Привіт, Антоне! — радісно усміхаються вони, коли я приходжу додому.

Я сідаю поруч, переклацую телеканали. Анна пише на листівці з золотим кантом: «Дядькові Бьорре».

«На Галапагоських островах водяться рідкісні слонові черепахи», — каже ведучий телепрограми про природу. На екрані — білі піщані пляжі й синьо-смарагдове море.

— Може, подамося туди у весільну подорож? — питає Анна, підморгуючи татові й киваючи на екран телевізора, та я бачу, що вона жартує.

А на мене раптом накочуються думки про Сіндре на Сейшелах. Про Фатіму у Великобританії. І про всіх тих, хто має хоча б літні будиночки в горах чи над фьордами.

— А може, канікули з якимось гольф-клубом? — хихоче Анна. — Ми з тобою з купою стариганів-багатіїв!

Гм, чом би й ні, думаю я собі. Тато й Анна мали б добре піддаватися переконливому впливу. У якомусь фільмі я бачив, що багатії часто обговорюють на гольф-полі різні бізнесові проблеми. Укладають угоди, домовляються і всяке інше.

Шкода, що тато не гольф любить, а настільні ігри.

Вловивши слушну мить, я пропоную:

— Може, на великодні канікули кудись помандруємо? На Південь, скажімо?

Тато хитає головою.

— Боюся, що з цим доведеться трохи зачекати. Ми щойно купили нове авто, та й весілля коштує купу грошей…

— Інші люди весь час кудись мандрують, — не здаюсь я.

— Коли це ми почали перейматись тим, що роблять інші? — усміхається він.

«Тепер», — думаю я. Хоча важко чесно відповісти, коли тато так ставить запитання.

Ех! Тепер я вже собі думаю, що тато з Анною могли й обійтися без отих весільних витрат. Хіба не можна просто зійтися і жити разом, як купа інших людей? Було б значно дешевше.

— Чи могли б ви мені подарувати апарат для лимонаду? — натомість питаю я.

Того вечора я сиджу на ліжку, гортаю «Твої гроші». Там стільки всього понаписувано про депозити й гедж-фонди, що я аж здригаюся, коли дзенькає мобільний. Смс-ка від Іне.

«Як минув день?»

«Працював. Пекли скони, вигулювали Арнольда. І мали фінансову нараду».

«І все?»

«Та нічого особливого. Знаєш, я думаю стати багатим!»

Іне, проте, щось не дуже цікавлять мої майбутні статки.

«То ти працював сьогодні? Цілісінький день?» — допитується вона.

«Єпп!»

Купання у басейні Софії теж можна розглядати як роботу. Дослідження, у кожному разі. Намагаюся дослідити, як мислять і розмовляють багачі, щоб і самому таке вміти, коли розбагатію.

Але розповідати про це Іне поки що наміру не мав. Навіщо будити в ній заздрість, коли вона смертельно нудиться в Ісландії?

«Ти ще тут?» — пишу я.

«Мушу вже йти», — відписує Іне.

Мабуть, кудись квапиться. Не має навіть часу, щоб послати мені серденько.

Зате в мене є більше часу на читання про гроші. А що я не знаю, що таке депозити й гедж-фонди (я думав, що «гедж-фонд» — це щось схоже на їжака), то переглядаю фото на мобільному. Фатіма поставила фото Біґ-Бена в Лондоні, Ніна — фото замку в Діснейленді. Усі решта фоткалися перед своїми дачними будиночками й перед грилями з ковбасками або робили селфі в лижному екіпіруванні.

Я зітхаю. Невже Анна не могла принести в сім’ю хоча б маленьку дачну хатинку?

За якийсь час знову сідаю до компа. Знаходжу сайт «Гроші і я», читаю:

«Якщо народився у бідності, це не твоя вина. Якщо помираєш у злиднях, подякуй лише собі».

Я шпортаюся за цю фразу. Перечитую ще раз. Багач, який її написав, зветься Білл Ґейтс. Відхиляюся на спинку стільця, перепускаю слова через себе. Невже це правда? Невже бідні докладають замало зусиль? І тому це їхня вина, що їм вічно бракує грошей?

Спершу я думаю про тата. Ні, він не бідний, та чи достатньо старався, аби стати багатим? Мушу ствердити — ні. Наскільки знаю, тато ніколи не спекулював з жодною валютою. Його цікавили хіба лиш дачні туалети. До того ж він ні разу не спробував свої сили в «короткоперспективних» торгах акціями чи в купівлі-продажу золота. Цілком можна сказати: подякувати може лише сам собі.

Трохи думаю про маму Ейвінна й про Віктора з Румунії. Може, вони просто занадто ліниві?

Я перечитую слова Білла Ґейтса тричі. І що довше думаю, то більше переконуюся, що вони дуже навіть підбадьорливі для такої людини, як я. Бо вони означають: якщо я докладу достатньо зусиль, то стану багатим! Добра новина!

Я завважую, як усміхаюся, усмішка дедалі ширшає, я не можу її стримати. Вгадайте, чи готовий Антон Альбертсен важко гарувати задля досягнення мети!

Я читаю далі, мій настрій поліпшується з кожним реченням.

«Оточи себе людьми, котрі прагнуть того ж, що й ти».

Я вже почав себе оточувати такими людьми. Уле, по суті, теж прагне того, що і я. А Софія народилася у середовищі, в яке я хочу потрапити.