Антон Великий - Гюдрун Скреттінг

— Скільки, до речі, заробляє твоя мама?

Але Софія дивиться на мене так, що я відразу розумію — для неї ця тема страшенно нудна.

— Поняття не маю! Мама тепер власниця дідусевої фірми. Мабуть, бере собі платні, скільки їй захочеться. Принаймні я так припускаю…

Я припускаю. Софія так легко й мило говорить про це. Ніби гроші — найбуденніша річ на світі. Але, видно, так і є у світі багатих.

Цікаво, які ще слова вживають багаті, так би мовити, на щодень? Мені здається, вони дуже часто кажуть «вітаю» замість «привіт». Хоча не певний.

— Який твій найулюбленіший предмет у школі? — раптом втручається Уле.

Питає у Софії, ясна річ, бо знає, що мій — природознавство.

Софія ковтає останній шматочок тоста, напускає з автомата бульок у пляшку з водою.

— Німецька.

Що ж, добре опанувати мови — розумний вибір, думаю я, бо ж Софія, без сумніву, успадкує фірму після мами. Такий дуже міжнародний підхід.

— Улюблений колір? — не відчіпляється Уле.

Він страшенно вдоволений, коли виявляється, що це й колір його плавок.

— Улюблена тварина?

Що відбувається, чесне слово?! Уле мовби зачитує питання зі щоденника якоїсь малявки з молодшої школи. Далі, мабуть, запитає про її першу закоханість або перший поцілунок.

— Може, уже покупаємося? — втручаюсь я.

Доки ми спускаємося сходами у підвал, я пошепки запитую Уле:

— Нащо ти влаштовуєш їй допит?

Уле задоволено всміхається і виймає з пакета блакитні плавки.

— Треба ж випитати дівчат, чим вони цікавляться, — пояснює він.

— Зовсім не треба! Усі дівчата й самі вибовкають, навіть питати зайве!

Уявляєте, як класно плавати в теплій воді посеред зими, ні тобі верескливої дітвори навколо, ні рятувальників, ні спільного душу. Ось воно, справжнє життя! З пальмами і всім решта.

А я жив собі й навіть не здогадувався, що так буває! Мені навіть цілком досить було кухні й трьох кімнат. Я навіть підсміхуюся сам із себе.

Але тепер, тепер мої очі відкрилися. Тепер я знаю, чого прагну від життя.

Я задоволено всміхаюся, позираю на Уле, який хлюпається поруч у своїх блакитних плавках. Здається, йому теж відкрилися очі. І це супер! Ми зможемо працювати задля досягнення спільної мети. Але спершу трохи покупаємося у розкоші.

Я міг би мокнути в басейні годинами, але Софії знудилося швидше, ніж нам з Уле. Вона перевдягнулася, сіла на краю басейну й довго з нами теревенила, так довго, що я відчув: треба й нам вилазити з води.

Але спершу Уле захотів сфотографуватися. Він витирає досуха руки, виймає свій мобільний. Ми клацаємо купу фоток. Басейн і я з Софією на задньому тлі. Потім Уле комусь їх надсилає, мабуть, своїм батькам.

Раптом мені стає за нього трохи ніяково. Можна подумати, що він ніколи в житті не бачив басейну.

— Чому Долар не став шукачем грибів? Лисичок, наприклад? — пристає до Софії Уле, коли ми з нею граємо в настільний теніс, і вона вдруге мене перемагає.

— Мама вирішила, що йому ліпше жити в дідуся, — відповідає Софія і так лупить ракеткою по м’ячику, що я мушу лізти його шукати під шафою в кутку. — Вона каже, що не має часу на собак. Але я думаю, Долара віддали, щоб дідусеві не було сумно. Мама й на дідуся не має часу.

— Як думаєш, він міг би шукати рижики чи білі гриби? — править своєї Уле.

Софія сміється.

— Уявлення не маю! Але обожнюю твою грибну манію!

В Уле така приголомшена мармиза, аж я мимоволі теж усміхаюся. А потім широка усмішка розтягується на його личку від вуха до вуха. Я його розумію. Небагато знайдеться людей, які обожнюватимуть Уле з його вічною грибною манією.

— Ой, ні! — раптом скрикую я.

Але мій вигук ніяк не стосується Уле. І проґавленого м’ячика — теж. Просто я згадав дещо дуже важливе.

— Ми ж сьогодні ввечері маємо нараду!

Дивлюся на екран мобільного.

Уле скрушно зітхає, та так голосно, аж Софія сміється.

— Можете й завтра прийти, — гладить вона Уле по руці.

Ми обидва не можемо приховати радості — дуже важко покидати життя у розкоші. (Тобто не саме життя, звісно, а басейн!)

Попри все: праця кличе! Business before pleasure, так, здається, кажуть.

БІЛЛ ҐЕЙТС

У кімнаті Ейвінна веселий настрій, хоч ми з Уле й спізнилися на п’ять хвилин.

— Вітаю, — кажу я, як говорять багаті; відтепер це буде моїм трендом.

— Чого це від вас тхне хлоркою? — принюхується Кароліна.

Доводиться розказати про Софію і плавальний басейн у підвалі її будинку. Ми розповідаємо навперебій.

Аж доки Кароліна спиняє нашу балаканину суворим кахиканням. Вона ж адміністраторка і все зорганізувала.

Ось так:

Укладання порядку денного

Статус

Поточні результати

Різне

Ніхто з нас не розуміє до пуття сенсу в першому пункті, тому ми просто голосуємо за нього одностайно.

Другий пункт теж не цілком зрозумілий.

— «Статус» означає, що всі повинні прозвітувати про виконані завдання на цей момент, — пояснює Кароліна.

Ну, це найприємніше. Бо Нільс і Ейвінн мали купу роботи, а Кароліна з боєм наполягла на оплаті праці п’ять крон за годину. Ми з Уле повідомили про випікання сконів і про те, як Уле влетів із собакою в кущі. І ще багато знову розповідаємо про Софію та басейн. Особливо Уле рот не замикається.

Кароліна майже викрикує наступний пункт, щоб змусити його замовкнути.

«Поточні результати».

Я затамовую подих, бо тепер мій вихід. Вихід на велику сцену нового Антона, в якого розплющилися очі.

— Ми повинні зосередитися на підвищенні оплати праці, — кажу я твердо.

Решта отетеріло дивляться на мене.

— Хочеш сказати, що треба підняти ціни? — питає Нільс.

— Безумовно, — відповідаю я тоном, яким, я вважаю, говорять усі справжні бізнесмени.

Але Ейвінн має сумніви.

— Навряд чи старенькі зі старечих будинків мають аж ТАК багато грошей.

— Вони отримують пенсію. Чому мають розраховувати на майже безкоштовну допомогу?

Ейвінн дивно замовкає.

А я не замовкаю.

— Можемо сказати, що досі в нас була стартова акція. А від завтра діятимуть звичайні розцінки.

Ой-ой, скільки бізнесових слів я, виявляється, знаю!

Нільс поглядає на мене скептично. Але мене вже так понесло, що я не можу спинитися.

— Або ми спершу різко піднімемо ціни, а потім лише трохи знизимо й назвемо це знижкою, хоч, насправді, ціна таки буде підвищена. Старі ж люди фанатіють за знижками, — додаю я. — Надто коли щось коштує 199 крон замість 200.

І помічаю за собою, як мимоволі потираю руки.

Саме у цей момент оголошується перерва в робочій нараді, бо Ейвінн повинен допомогти мамі почистити зубки меншому братикові. Його мама має проблеми з м’язами, і тому не може виконувати багато фізичних функцій. Ейвінн, певним чином, має свого Арнольда в домі. Але не іноді, а весь час.

— Усе гаразд, хлопчики?