Антон Великий - Гюдрун Скреттінг

Ага, це Івонна. Я впізнаю її голос. Я аж трохи виструнчуюсь, перш ніж відповісти.

— Добре, — відкашлююсь я. — Ми вигулювали його п’ятдесят хвилин замість години, бо мій друг поранив великий палець на руці…

Івонна, здається, не має часу мене вислуховувати.

— То й добре, — уриває вона мене на півслові. — Найголовніше, щоб він встиг попісяти.

Попісяти? Мене заціплює на мить. Треба було припильнувати, щоб Арнольд сходив у туалет?

Ні, не може бути, я щось недочув.

На щастя, Івонна не чекає на відповідь.

— Він попоїв?

— О, так!

Хоч я не цілком певний, чи Івонні сподобалось би, що Арнольд і нас погодував. Але що там коштує піца для нівроку багатого «казанови»?

— Чудово, — каже Івонна. — Я заплачу вам наприкінці тижня.

Я заходжу в наше помешкання, трохи стою в коридорі, прислухаючись. У вітальні бурмоче телевізор, тато щось мугикає собі під ніс на кухні.

Я скрушно зітхаю. Насправді, життя таке, думаю я: вітальня, ванна, кухня і дві спальні. КРАПКА!

Я зі смутком уявляю, як би то було повертатися додому в такий дім, як Софіїн. Приємно поплавати, можливо, забити пару більярдних кульок, потім забігти в душ, а вже тоді освіжитися власноруч приготованим лимонадом. О, це було б щось!

— Антоне?

Тато почув, як я прийшов.

— Твоя черга виносити сміття! — кричить він з кухні. — Відро вже повне!

Єпп! Повне! Зовсім, як у житті. Хтось купається в розкошах, а хтось — у смітті. Можу закластися, що Софія ніколи в житті не мала близьких контактів з побутовими відходами. Івонна, без сумніву, платить гроші за те, щоб сміття виносив хтось інший.

— І я радий тебе бачити, — пускаю шпильку татові.

Запихаю бридке сміття, яке вже не вміщається, у мішок. Потім, кривлячись, добре його трамбую (власне, погано трамбую). Коли мішок важко гупає на дно контейнера на задвір’ї, думаю: ні, це не для мене…

Повечерявши з татом і Анною смаженими рибними паличками, піднімаюсь у свою кімнату і відразу сідаю ґуґлити.

Я думаю: хтось може запитати своїх батьків, як стають багатими. Але такі, як я, ті, хто має тата, продавця дачних туалетів, мусять до всього дошукуватися самі. (І це чиста правда. Тато продає дачні туалети. Робота не зробила його бозна-яким заможним!)

Починаю писати в пошуковику «як стати…». І відразу сипляться варіанти.

На першому місці — «як стати багатим». Мабуть, не лише мене цікавить це питання. Потім: «як схуднути», «як завагітніти» і «як позбутися мух». Анітрохи не актуально для мене! Пожежником теж не маю наміру ставати — це наступне посилання.

Я обираю «як стати багатим» і знаходжу сайт, який так само називається. Відразу до справи, як я і люблю. «Десять порад, як швидко стати багатим». Дуже багатонадійно.

«Виграй гроші, успадкуй гроші або одружися з багатієм» — це перші пункти, але я їх пропускаю. Не з моїм щастям. І хоч батьки Іне аж ніяк не бідують, ще трохи зарано, як на мене, думати про одруження.

«Найліпше, звісно, знайти собі щасливчика, який успадкував великі статки», — написано на сайті.

Ех, якби ж тато одружився на багатій! Мені подобається Анна, звісно ж подобається, але грошей в сім’ю не принесе. Не щасливиця, наскільки я знаю…

Я читаю далі. Там багато написано про торгівлю валютою, про купівлю-продаж золота. І про короткотермінову торгівлю акціями з приміткою «якщо ви маєте відповідну компетентність». Компетенції, ясна річ, я не маю.

«Найбільша моя помилка в тому, що я не мислив масштабно, — ділиться досвідом мільярдер на ім’я Кордоне. — Рекомендую відразу замахнутися більше, ніж на мільйон. Грошей у світі не бракує, бракує людей, які мислять масштабно».

Овва! У світі бракує людей з масштабним мисленням! Не маю нічого проти відразу мільйона.

Я відхиляюся назад і починаю думати ще масштабніше. Скажімо, про мільярди. Я уявляю собі величезний будинок з басейном і, можливо, тенісним кортом, уявляю омарів і шампанське (які неодмінно любитиму, коли стану дорослим). Мої марення такі приємні.

Але я й далі не розумію, ЯК я повинен заробити ці гроші.

«Сфокусуйтеся на підвищенні платні, — радить Кордоне. — Максимальні прибутки, мінімальні видатки».

Як просто: треба всього лиш постійно отримувати вищу й вищу платню. І заробляти більше, ніж витрачати. Начеб не так це й важко…

«Тільки-но заробили гроші, починайте накопичувати капітал», — пояснює Кордоне. Він пропонує відкладати гроші на нерухомість, якщо я людина з консервативним типом характеру.

Дзелень. Я не відразу повертаюся до реальності.

Іне прислала мені фото. Вона стоїть у снігу на тлі озерця, яке густо парує.

«Класно купатися в термальних джерелах», — пише вона.

Ага, класно. Раптом і мені дуже кортить розповісти їй про свій день. Я посилаю фотку, де ми з Уле й Софією стоїмо перед басейном.

«Хто це?» — питає Іне.

«Одна дівчинка, з якою ми нині познайомилися. Страшенно багата».

Минає чимало часу, доки Іне нарешті коротко відписує: «Круто».

Потім надсилає ще одну смс-ку: «Я рада, що скоро буду вдома».

Зараз мене більше захоплює читання про те, як миттєво розбагатіти, тому я не відписую. Натомість посилаю серденько.

Іне відразу відповідає двома серденьками. Я посилаю три. Але цього вечора обмін серденьками триває не так довго, як завжди. (У мене ж завтра робочий день!)

Перед сном ще посилаю повідомлення до «Scones, data & fitting dogs».

«Завтра треба зібратися на нараду й обговорити фінансові питання».

Хай живе фінансист!

ПИЛЬНУЙТЕ ГРОШІ

— Бізнес іде добре, як розумію?

Ранок. Тато Уле поплескує мене по плечі. Це допомагає остаточно прокинутися, бо дуже важко вставати на світанні.

— Так, двадцять крон і чайові від німців. А завтра веземо дідусика на художню виставку.

— Молодці! — хвалить тато Уле.

Уле схвильовано питає.

— Як думаєш, песика можна взяти з собою?

— Думаєш, песик любить мистецтво? — усміхається тато Уле.

Уле хитає головою.

— Зате Я люблю песика!

Тато куйовдить йому волосся.

— Я знаю.

Правду кажучи, сьогодні нам уже не потрібна допомога тата Уле, ми січемо масло з борошном, аж куриться по всій кухні. Тож тато вирішує, що він зайвий, і йде зі своїм айпадом до вітальні.

— Нам треба максимально збільшити прибутки і мінімізувати витрати, — шепочу я до Уле.

Той запитливо дивиться на мене.

— Більше заробляти, менше витрачати, — пояснюю я. — Додамо до сконів наполовину менше родзинок і горішків!

Уле в своєму фартушку, пошитому на уроках рукоділля, стоїть посеред кухні й вагається.

— Але ми ще маємо два пакетики родзинок і три пакетики горішків!

— Не проблема! Зайве можна продати твоїм батькам, — запевняю я.

Хоч Уле й вагається, але подітися нікуди. Хто взявся за бізнес, мусить думати про гроші.

Мушу зізнатися, що відучора я лише про гроші й думаю. От, наприклад, я думав, що коли ми достатньо заробимо для шкільної мандрівки Ейвінна, то надлишок зможемо розділити між собою. А ще думав, що надлишок мав би бути чималенький.

(Вчора я так багато думав, що навіть спати не міг.)

Тому маю великі сподівання на нашу фінансову нараду ввечері. О сьомій.

Німці і сьогодні були дуже щасливі. Трохи навіть, я б сказав, сповненні великих очікувань. Усі сімейка стояла на порозі з наготованою стокроновою банкнотою.

— Vielen Dank! — сказали вони хором.

Мені здалося, що вони з нетерпінням чекають на мою відповідь. Не розчаровувати ж