Антон Великий - Гюдрун Скреттінг

Я киваю, але запитально дивлюся на дівчинку.

— Вона хоче послати мене на вечірні курси з математики, — скупо пояснює Софія.

Привозять піцу. Дуже дивне відчуття: ми з Уле сидимо в цьому домі і їмо піцу зі старим мисливцем за спідницями.

— Будьмо! — каже Арнольд, піднімаючи вгору склянку з колою.

Ми цокаємося з ним, і я цілком забуваю, що нам треба припильнувати, аби він добре попоїв, бо піца така смачна, що я нічого не бачу й не чую.

Не встигаємо й оком зморгнути, як усе з’їдено до крихти, а Арнольд, тим часом, устиг розповісти довгу історію про одну жінку, яка колекціонувала кришечки від лимонаду.

— Отже… чи маєте ви якесь хобі? — питає згодом Софія, доки ми складаємо тарілки в посудомийну машинку.

Відповідь не забарилася.

— Гриби! — випалює Уле. — І деко-рослини.

Софія витріщає очі.

— Гриби й дикі рослини?

— Деко-рослини, — виправляє Уле. — Це рослини, які служать окрасою.

Ніби ніхто цього не знає… Але Софія не ображається на пояснення очевидного.

— Моя мама теж любить гриби, — каже вона. — Навіть хоче натренувати Долара на лисичкового собаку.

— Лисичкового собаку? — дивуємося ми обидва.

Мабуть, у мене дещо скептичний вираз обличчя. А ось очі Уле аж сяють.

— Це такі собаки, які вміють винюхувати лисички в лісі, — пояснює Софія.

Уле має такий вигляд, ніби зараз одночасно настали Гелловін і Різдво. Лисичкові собаки — це ж неперевершене поєднання того, що він любить найбільше у світі: гриби й собаки.

— Трубчасті чи справжні лисички? — допитується він.

Але Софія, на жаль, знає не так багато про лисички чи собак.

— А ти? — звертається Софія до мене.

То що ж мене цікавить найбільше? Пережити старшу школу? Чи виправити трояка з фізкультури?

— Настільний теніс, — раптом кажу я.

Тітка Ґрю має тенісний стіл у своєму підвалі, ми часто граємо там з татом, коли приїжджаємо в гості на Різдво. Це, по суті, єдиний доступний мені вид спорту.

— То приходьте до мене в гості, — запрошує Софія. — У нас є в підвалі тенісний стіл.

— Ходімо вже, — нетерпеливиться Уле.

Я ніяковію за Уле, бо навряд чи Софія УЖЕ кличе нас до себе. Мала, мабуть, на увазі десь коли-небудь. Однак Уле вже прямує у коридор, бере з вішака куртку, а я знічено всміхаюся Софії.

— Усе нормально, — заспокоює вона мене. — Я мешкаю неподалік, а самій удома нудно.

— І мені підходить, — рохкає з вітальні Арнольд.

Софія пирхає сміхом.

— Дідусь полюбляє поспати не лише після вечері, але й після обіду.

Коли ми прощаємося з Арнольдом, я відчуваю величезне задоволення від свого першого робочого дня. А ще дуже задоволений, що скоро ми назбираємо достатньо грошей для участі Ейвінна в шкільній мандрівці.

І ще: дуже вигідний бонус — знайомство з людиною, яка має тенісний стіл у підвалі.

Я МИСЛЮ МАСШТАБНО

— А чому ти не ходиш у нашу школу, якщо живеш зовсім поруч? — питаю я, коли ми за кілька хвилин доходимо до Софіїного будинку.

— Приватна школа, — коротко пояснює Софія. — Мама скептично ставиться до офіційних установ, — вона відчиняє хвіртку й додає: — А тато живе у Швейцарії.

За хвірткою, уздовж викладеної кам’яними плитами стежки, яка веде до будинку, стоять невеликі скульптури. На щастя, важко визначити, голі вони чи ні, бо наполовину присипані снігом.

Ми підходимо до дверей, удвічі масивніших, ніж у нас вдома. Софія прикладає великий палець до пластинки, і замок із клацанням відмикається.

— Ось тут я мешкаю, — каже вона.

— Так, — констатує Уле.

Ми вішаємо на вішак свої куртки й роззираємося навколо. Тобто ми з Уле роззираємося, бо ж Софія, звісно, усе тут знає. Вона веде нас довгим коридором, а ми почуваємося мовби туристами.

— Любите більярд? — вона показує ліворуч. — У підвалі — басейн. І кінозал.

Ми з Уле переглядаємося. Очі ледь не вивалюються нам з очниць. Басейн? У БУДИНКУ?

— А тут — кімната для настільного тенісу.

Софія відчиняє двері.

— Я не дуже вправний гравець. Джойс завжди мене обігрує.

Я хрипко кашляю, мабуть, від шоку. Не звик бачити стільки розкоші за один раз.

— Джойс твоя сестра? — нарешті продираю голос.

— Au pair, нянька, — відповідає Софія. — Але зараз вона на канікулах. Мама має якусь дуже нагальну роботу, тож ми нікуди не поїхали цієї зими. А всі мої друзі роз’їхалися, — зітхає вона. — Смертельно нудно…

— Але ж… ти… ти вже тут, як у відпустці, — вихоплюється мені. — Тут гарніше, ніж у високогірному готелі!

Софія обводить поглядом стіни й здвигає плечима.

— Як на мене, тут надто порожньо.

Я оніміло витріщаюся на Софію і навколо. Порожньо? Вона при своєму розумі?

— Можна мені подивитися… на басейн? — питаю я майже в трансі.

Ми з Уле не відводимо очей від басейну. Заворожено розглядаємо усе навколо! Невеличкий холодильник з пляшками в кутку, плетені стільці з білими подушками й рослини, схожі на пальми. На маленькому столику складені охайним стосиком рушники, ніби чекають плавців.

Я наче побував у теплих краях. Або в раю, якщо він існує.

— Можеш мене сфоткати? — раптом шепче Уле.

— Якщо Софія не проти…

Софія не проти. Вона не проти навіть сфотографуватися перед басейном удвох з Уле. Я вже й не пам’ятаю, коли Уле востаннє так щасливо всміхався. Видно, йому теж дуже подобається басейн.

— Якщо хочете, можете завтра прихопити з собою плавки, — каже згодом Софія.

Завтра? Ми аж роти пороззявляли. Невже й справді можна ще й завтра сюди прийти?

У душі я верещу «ТАК!», а зовні зберігаю спокій і стримано киваю. Якби моя воля, я звідси нікуди не йшов би.

Софія сміється.

— Лимонаду перед грою?

Вона ставить пляшку в якусь машинку, яка трохи гарчить, і наливає лимонад у склянки.

Ми запитально дивимося на неї.

— «SodaStream», — пояснює вона. — Можна самому приготувати лимонад з будь-яким смаком.

Свій лимонад? Та я зомлію! Є десь цьому межа?

Якусь мить стою, мов паралізований, тупо киваю, попиваю лимонад. І раптом мені мовби з’являється одкровення, чи як там кажуть.

Таким, саме таким, я хочу, щоб було моє життя. Як у теплих краях. Або як у раю, можливо.

Віднині я маю велику мету: заробляти гроші. Заробити достатньо на басейн і тенісний стіл. І лимонадний апарат.

Не біда, що я програв Софії тенісний матч. (Її нянька Джойс, певно, крутий гравець.) Дорогою додому я аж нетямлюся від збудження.

— Хочу стати багатим, — кажу я до Уле. — Таким багатим, як Івонна.

Уле вражено на мене озирається.

— Справді?

— Так!

Що більше я думаю, то ґрунтовніше обмірковую проблему. Я хочу стати багатим. І важнецьким. Таким хлопакою, який плаває на яхті з іншими багатіями і веде поважні розмови про бізнес.

— І говорити теж хочу так, як багаті, — додаю я.

Уле не розуміє.

— Ну, такими бізнесовими словами, — намагаюсь пояснити я. — Біржа… кон’юнктура… і таке інше. А вдома — басейн у підвалі.

Уле хитає головою.

— А мені хочеться розмовляти з дівчатами, — каже він, трохи помовчавши.

Я ледь не розреготався. Уле завжди такий недалекий у своїх бажаннях. Моє бажання у сто разів ліпше, ніж його.

Як на мене, дівчата — це щось зовсім пересічне. Чого не скажеш про басейн.

— Побачимося завтра зранку, — кричу я йому навздогін, коли ми розходимося додому.

Я бреду засніженою дорогою і мугикаю пісеньку «Money, money, money».

Несподівано дзвонить мобільний.

— Як погуляли?