Антон Великий - Гюдрун Скреттінг

— Обідня перерва?

Ейвінн киває.

— До старої пані, якій ми допомагаємо, прийшла хатня помічниця, то нам випала вільна хвилинка.

— Пощастило, — кажу я, а сам раптом лякаюся, щоб Ейвінн, бува, не поцікавився, як минає наш робочий день. Не маю ніякого бажання розповідати про німців, які вирішили купувати скони в крамниці, а не в нас, тому скоренько змінюю тему розмови.

— Що, любовного листа відсилаєш? — підколюю я його, киваючи на поштову скриньку.

— Нє… — затинається Ейвінн. — Це татові.

Уф! Іноді я забуваю, що тато Ейвінна знайшов собі нову кохану й переїхав з нею у Данію.

— Лист? — усе ж перепитую я.

Дивно, бо Ейвінн з Нільсом допомагають літнім людям розібратися з комп’ютерами й мобільними, а тут він пише паперового листа, наче у вісімнадцятому сторіччі.

— Та у них там, у Данії, перебої з електрикою, — бубонить Ейвінн. — Тато дуже рідко відповідає на мейли й смс-ки…

Зненацька я помічаю, що мій замок-блискавка трохи перекосився, і починаю запопадливо його поправляти.

— Тоді, звісно, зручніше написати листа, — устряє Уле, рятуючи ситуацію. — Ми хочемо купити булочки з кремом. Ходи з нами!

Але Ейвінн заперечно хитає головою.

— На мене чекає Нільс.

Аж коли Ейвінн зникає з очей, до мене доходить, що він, мабуть, збрехав. Відмовився від булочок, бо мама не може дати йому кишенькових грошей. Тепер я пригадую, що Ейвінн ніколи не ходить з нами до крамниці.

Що ж, шкода Ейвінна. От кому справді треба навчитися, як заробляти гроші. Пощастило йому, що має такого друга, як я.

Ми з Уле перелазимо через снігову кучугуру, огинаємо кут будинку й виходимо до крамниці. А перед входом стоїть ще один знайомий. Віктор, звісно. Щосили махає нам рукою, хоча зазвичай ніколи так не поводиться.

— Хіба ми не збиралися інвестувати гроші в наш бізнес? — шарпаю я за рукав Уле й повертаю в інший бік. — Булочки шкодять здоров’ю…

Чого йому, тому Вікторові? Невже не задоволений браслетом, який я йому дав минулого разу? Хоче виміняти його на гроші?

Уле має розгублений вигляд, але, як завжди, відразу слухається мене.

— Можемо купити моркву замість булочок, — пропонує він.

Я хитаю головою і тягну його геть від крамниці.

За якийсь час сторожко озираюся. Віктор далі нам махає. І щодуху припускаю бігцем, волочучи за собою Уле.

Не думав, що Віктор такий нав’язливий…

Коли ми за кілька годин дзвонимо в двері будинку на вулиці Лікесвей, нам відчиняє Сіґне.

— Арнольд питає, чи могли б ви зайти увечері. Ми саме розглядаємо старі мистецькі альбоми. Але ви теж можете подивитися, — каже Сіґне й лукаво додає: — Чи й для цього занадто цнотливі?

Грубуватий у неї гумор. Та я вже до нього звик.

Ми роззуваємося і заходимо досередини. Арнольд сидить у вітальні, на столі — велика книжка.

— Це — книжка про Пікассо, — пояснює Сіґне, а тоді показує на картину: — А це — Дора Маар. Вона була коханою Пікассо.

Mamma mia, думаю я. Нівроку собі кохана! Мабуть, він малював її перед тим, як вони розлучилися. Обличчя Дори Маар спотворене до краю, ніс десь посередині голови. Напевно, жінка почувалася дуже розчарованою, побачивши свій портрет.

Якби я малював портрет Іне, то принаймні б ПОСТАРАВСЯ добитися схожості.

Сіґне розгадує з мого виразу обличчя, про що я думаю.

— Це називається «кубізм», — пояснює вона. — Пікассо хотів, щоб ми побачили її з різних кутів.

— Саме це прагнули б побачити багато людей у світі, — промовляє Арнольд.

— Що? — не розумію я.

— Побачити речі з різних кутів зору.

Дуже сподіваюся, що він не має на увазі оті ескізи Пікассо. Бо їх я вже надивився донесхочу.

Сіґне задоволено поглядає на Арнольда.

— Невже ти став сентиментальним на старості літ?

— Я зовсім не розумію, про що вони говорять, — Уле нетерпляче зиркає на годинник. — Софія, мабуть, повернулася з тренувань верхової їзди. Може, уже підемо? — підганяє він мене.

— Ідіть, ідіть, — озивається Арнольд. — Сіґне купила рисувальні вуглики, тож ми маємо чим себе зайняти на багато годин наперед.

Сьогодні вдома в Софії знову кіно. Дуже романтичний фільм, який ми дивилися з Іне влітку.

Не скажу, що я схильний до романтики більше, ніж інші хлопці мого віку, та все ж, коли бачу, як герої знову возз’єднуються під звуки плаксивої музики, не можу стримати розчулення. Ураз хвилею накривають думки про мою кохану.

Іне, моя Іне. Та, що сказала, що я їй брешу. Невже ревнувала? До Софії?

Я мимоволі всміхаюся. Так, мені подобається домашній лимонад і купання у басейні, але я не закоханий у Софію. Ні, я дружу з Софією, бо мене насамперед цікавлять її гроші. Бо я мушу вивідати, як стають багатими і як мені розбагатіти.

(Шкода, правда, що Софію зовсім не цікавлять розмови про гроші. Вона скрушно дивиться на мене, щоразу, як я лізу до неї з розпитуваннями.)

Проміняти Іне на іншу? Як можна проміняти Іне, найвродливішу, найкрутішу, наймилішу дівчину з усіх, яких я знаю, з волоссям, яке пахне яблуками, і найніжнішою шкірою на щоках?

«Я тебе кохаю», — пишу я смс-ку в темному кінозалі й посилаю цілий жмут серденьок. «Ніколи не покохаю нікого іншого, щоб ти знала!»

І, о, щастя! Іне забула свої вчорашні ревнощі. Посилає мені серденько й питає: «Поговоримо ввечері?»

Замість відповіді посилаю їй сімнадцять сердець.

Після фільму ми смакуємо тостами.

— Що сьогодні поробляє мій дідусь? — питає Софія.

— Захотів, щоб його вигуляли пізніше, — повідомляю я. — Він надто зацікавлений Сіґне й вугільними олівцями.

— Вугільні олівці? А це що таке?

Я відкушую шматочок тоста.

— Ну, це такий олівець, яким Пікассо малював…

Я ціпенію з роззявленим ротом, рвучко хапаю Уле за руку.

— Треба поквапитися! — велю йому.

Доки ми біжимо вниз схилом до будинку Арнольда, я захекано пояснюю Уле:

— Ти що, не розумієш, навіщо Арнольдові вугільні олівці?

— Ні, — важко сапає Уле.

— Він має намір намалювати оте, що вони називають «актом».

— Яким актом?

— Він хоче намалювати Сіґне ГОЛОЮ!

Ми прибігаємо останньої миті. У вітальні, й справді, стоїть Арнольд і допомагає Сіґне зняти куртку. Одна її рука ще в рукаві.

— Стійте! Стійте! — репетую я, вбігаючи до вітальні.

І вони завмирають. З дуже ошелешеним виглядом.

— Навіть не смійте роздягати Сіґне! — шиплю я, люто просвердлюючи Арнольда поглядом.

— Роздягати? — очманіло перепитує Арнольд.

— Так! І малювати її вугільним олівцем! — тупає ногою Уле.

Він навіть схрещує на грудях руки і суворо дивиться на старого.

Але тут отямлюється Сіґне.

— По-перше, — каже вона, — я саме вдягатися почала. А по-друге, ще тільки бракувало, щоб двоє надто цнотливих пуцьвірінків вказували мені, що я маю робити і чого не маю! Якщо мені стрельне в голову роздягнутися наголо й позувати комусь для картини, то я роздягнуся. І на цьому крапка!

Запала дуже дивна тиша.

Потім Арнольд показує нам аркуш паперу на столі.

— Я малював, до речі, вазу…

— Я подумав, що ви потрапили під вплив Пікассо, — виправдовуюся я згодом, коли ми виїхали возиком на прогулянку.

Уже давно я не почувався таким засоромленим.

Але Арнольд сміється.

— Усе гаразд! Ви такі потішні!

Ми випустили Долара в Арнольдовий сад і гуляємо по обидва боки возика, слухаючи Арнольда, який нівроку розбалакався.

— А ви маєте якісь хобі, хлопчики? Окрім Пікассо, звісно? — питає він і сміється.

О,