Реактивація - Кулик Степан

— Все, годі… пусти, ведмідь… — Ніка вперлася в мене руками, намагаючись зіштовхнути. — Ми ж не першу ніч разом, а ти — наче рік жінки не мав. Щось трапилося?

Жіноча інтуїція — страшна сила. Як казав один персонаж: «Жінку не обманеш, вона серцем чує». Але ж не розповідати молодій дружині про надмір адреналіну в крові. Після вдалого полювання і сутички з квергом. Котра хоч і тривала всього кілька секунд, але могла вартувати життя. Бо не всяку правду варто озвучувати.

— Просто, коли ті потвори на нас нападали… — шепчу в тепле вушко. — Я на якусь мить подумав, що можу ніколи тебе більше не побачити. І так маркотно зробилося в душі, що ще й досі здається, наче я інієм зсередини вкритий.

— Бідненький, — Ніка, яка щойно затято спихала мене з себе, огорнула мене руками і міцно притулилася. — Ходи до мене… я будь-яку кригу розтоплю.

 — Дякую, — чмокаю в носика. — Але ти маєш слушність. Що занадто — те шкідливо. Краще, сходжу, прийму душ.

— Не треба, — дружина не розмикає обійми. — Лежи так. Мені подобається запах твого поту.

От і пойми, що у них в голові. То вимагають, щоб шкарпетки тричі на день змінювати, то запах поту їм подобається. Але, нехай. Не надто й хотілося з нагрітого кубельця вилазити.

— Добре… Тоді, може поговоримо?

— Знайшов коли… — солодко позіхає дівчина. — До завтра не зачекає?

— Як скажеш. Але я вже разів десять збирався, а все часу немає. То одне, то інше…

— Направду важлива розмова? Бо я вже одним оком заснула.

— А от і перевіримо, — цмокаю її в носик. — Я розповідатиму, а ти — слухай. Заснеш, значить, воно тобі не цікаво і не варте уваги. Згода?

— А давай… — посміхається дружина. — Буде як у дитинстві. Коли матуся перед сном казочку розповідала.

— Боюся, моя казка трохи страшненька.

— Не шкодить. Головне, щоб закінчилося все добре.

— І з цим теж проблеми. Бо до кінця, хоч якогось, ще сім миль і всі лісом…

— Нічого, — гладить мене по руці Ніка і зручніше вмощується. — Ми ж разом. Дійдемо якось. Починай вже. Жили-були…

— Угу… Саме так. Жив-був на світі один парубок. Нічим особливо не примітний. Високий, стрункий, сильний, розумний. І неймовірно вродливий…

— Зараз вкушу…

— Добре, добре, — засміявся я. — То був жарт. А тепер — серйозно. Слухай…

Збиваючись з хронології подій, перестрибуючи з одного на інше… Повертаючись і пояснюючи незрозуміле… хвилин за двадцять я переповів дружині усе, що трапилося зі мною з тієї миті, як голос ШІ заволав у моєму вусі: «Ти мене чуєш?!»

Спершу Ніка тихенько і розмірено сопіла носиком, явно лаштуючись заснути, та згодом притихла і навіть голову з-під моєї пахи витягла і на плече поклала. А там і перепитувати почала, коли я говорив занадто сумбурно.

— Цікаво… Я завжди знала, що ти у мене винятковий… не такий як усі, — промовила, як я виклав останні події і нарешті замовк.

— Отакої? — здивувався я. — І це все, що ти можеш сказати?

— Знаєш, ти вибрав дуже вдалий час. У мене зовсім не залишилося сил на емоції. А що ти хотів почути? Я мала зістрибнути з ліжка, бігати по стінах і волати: «Так не буває! Ти все вигадав! Це неможливо!»

— Ну, не знаю… Якщо без емоцій, то пораду якусь, може? Ти ж у мене розумниця.

— Пораду? — перепитала дружина. Потім лягла навзнак і втупилася у стелю. — Ну, давай розкладемо усе по поличках.

— Давай…

— Перше — приємне. Розповіді про космічні перельоти і те, що людство давно вже колонізує Космос, не казки. Ми й справді вміємо подорожувати між зірками. І Терра-201 лише одна з багатьох колоній. І те, що ми не одні у Всесвіті, що цивілізація землян не обмежується сотнею захисних модулів — насправді дуже хороша новина. Настільки, що її навіть усвідомити не одразу вдається. До цієї думки ще треба звикнути.

Друге — неприємне. Терра-201 для чогось вкрай необхідна інопланетянам, і вони готові на все, аби нас знищити. Те, що метеоритний потік їхніх рук справа, не факт, але відкидати не будемо. І це — дуже погано. Хто знає, на що вони ще здатні? Он, навіть квергів заслали… Однак, оскільки просто зараз ми нічого не можемо їхнім діям протипоставити, то і обговорювати не будемо. Усьому свій час.

Тепер, ти… Я не все зрозуміла, бо не можу уявити на яких засадах діє Система, але це не суттєво. Головне, — вона є і дає тобі неймовірні шанси у розвитку.

— Тобі теж…

— Так, — кивнула дружина. — Завдяки тобі. Дякую… Я просто це теж ще не цілком усвідомила. Гм… Не збивай… Я до чого веду? Ти отримав конкретне завдання від ШІ? Отримав. Тож, все, що зараз потрібно зробити, це його виконати.

— Всього лише… — гмикнув я.    

— А що такого? — трохи підвела голову Ніка. — Які проблеми? Ти вважаєш, що ще не готовий? То розвивайся. Сам же розповідав, як непогано заробив досвіду на щурах. То чому б не продовжити? Завтра ми прибудемо в К-003. Там теж є очисні споруди, колектор і… щурі, я певна, теж знайдуться.

— Гм… Звучить розумно. Тим паче, що я все одно вже пообіцяв Степановичу зійти на найближчій станції. До речі, добре, що ти не оплатила весь маршрут. А то замучилися б повернення вибивати… Одне зле — наступний бронехід проходитиме повз К-003 аж через два тижні.