Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

Діана дивилась на Авер’янова, відчуваючи, як гіркий клубок підкочується до горла. Вона очікувала, що він попросить вибачення за грубі слова про її тата, натомість перший віце-президент нахабно проказав:

— Ще якісь запитання? — і зміряв її зневажливим поглядом.

— Ні, — похнюпившись, відказала Діана.

— Тоді вперед! Що швидше «доб’єш» звіт, то швидше опинишся вдома, — він жестом запросив її підвестися. — І щоб до кінця тижня я тебе не чув і не бачив.

Діана вийшла з кабінету.

Звіт вона не доробляла. Захопивши ноутбук, поїхала по дітей до дитсадка, а звідти — відразу додому. На розхитаному, потемнілому від часу казенному столі лишилася самотньо стояти фотографія, на якій усміхнена й розпашіла Діана на тлі воріт Київського зоопарку, присівши, обіймала, притримуючи, своїх синів.

46

18 лютого 2013, 12:46 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

У кишені Авер’янова завібрував його приватний мобільний телефон — «Nokia» застарілої моделі, номер якої знали тільки обрані. Діставши мобілку, Григорій прочитав на екрані напис «ШАФІН». Кинувши швидкий погляд на двері кабінету і переконавшись, що їх зачинено, відповів на дзвінок.

— Чому ти телефонуєш на цей номер? — прошепотів перший віце-президент.

— Якийсь козел сфотографував мене на летовищі, — злісно виплюнув Дем’ян Шафін.

— Блядь! — лайнувся Авер’янов.

— На щастя, зі спини.

— Фу-у-ух. Тоді все о’кей. Не панікуй! І, бляха, не нагнітай без потреби! І без тебе несолодко…

— Я не нагнітаю, — відрізав Шафін. — Ти не хочеш запитати, звідки я дізнався?

Авер’янову раптом стало незручно в кріслі. Як там казав триклятий Ед Мерфі[89]? Якщо яка-небудь хрінь може статися, вона обов’язково відбудеться — якось так. Хоча незручно йому було з іншого приводу: Григорій відчував, що це лише початок.

— Ну? — брякнув він.

— Мені зателефонував Пеллерін. Захлинаючись, взявся розписувати, як він жалкує, що встряв у все це, як він мене ненавидить і що від початку знав, що так буде.

— Як буде?

— Хріново, Гришо, хріново! Слідчий, який очолює розслідування, надіслав Жерару знімок летовища, зроблений на ранок після катастрофи. Я стояв біля смуг, бачив, як прибула оперативна група, і вже йшов звідти, коли випадково потрапив у об’єктив фотографа, який знімав рештки літака. Я не знав… Ніхто мене навмисне не фотографував. Проте на знімку, надісланому слідчим, обведено мою голову, тобто слідчий цікавиться в Пеллеріна, чи той не знає, хто цей чоловік, якого виділено на фото.

— Твою мать, — прогарчав Григорій Авер’янов. — Ти теж молодець: надумав лазити аеродромом, коли там працював фотограф.

— Це ще не все, — голос у Шафіна зірвався, у ньому проскочили перші пискляві нотки, спричинені симбіозом люті, істеричної досади і переляку. — Знаєш, що написав слідчий у коментарях до надісланої фотографії? Він написав, що людиною на фото цікавиться Столяр! Твоя Столяр! Столяр, яка мала заховати справу під сукно, яка мала все провалити, яка… Чорт! Чо-о-орт!! Проблема не у Франції, Гришо, проблема у нас! У НАС!

«Джокер», — відсторонено зміркував Авер’янов. Таке трапляється. Він зіграв наосліп, сподіваючись підкинути опоненту «найслабшу» карту, а та виявилась довбаним джокером! «Нічого… Поки що нічого страшного не сталося», — підбадьорив він себе.

— Пеллерін біситься, — безрадісно мовив Шафін. — Каже, що виходить з гри.

— Заспокой його.

— Як я можу заспокоїти, коли мене самого тіпає, наче в пропасниці?!

— Нічого страшного не сталося, — вголос проказав Авер’янов. — Натисни на нього.

— Гришо, ми сядемо, — проварнякав Шафін.

— Вгамуйся! — зашипів на нього росіянин. — Ніхто не сяде! Я все владнаю. Столяр ні про що не здогадується, а якщо здогадається, ми її швидко вгамуємо. До кінця тижня можеш про неї забути.

— Я не про Столяр! — знову зірвався на крик Дем’ян Шафін.

Авер’янов і сам знав, що напарник говорить не про Діану Столяр.

«Клятий пілот…»

— Я про все подбаю, — якомога спокійнішим тоном запевнив Авер’янов, подумки благаючи, щоб Дем’ян не почав розпитувати, як саме він думає «про все подбати».

Шафін наче почув його думки.

— Твою мать, — рявкнув він і розірвав зв’язок.

Григорій Авер’янов відклав простеньку «Nokia» і, звівши долоні докупи, підніс їх до губів. Серце важко калатало, у грудях неприємно запекло, хоча передпліччя й долоні залишались холодними. Він подумки перебирав альтернативні варіанти, один за одним вибраковуючи, відкидаючи їх, зрештою розуміючи, що в нього немає вибору. Він і так надто довго сидів і чекав, склавши руки, сподіваючись невідь на що.

Найгіршим було те, що Авер’янов насправді не знав, наскільки небезпечними будуть свідчення пілота і чи будуть небезпечними взагалі. Радислав Ротко міг опритомніти і нічого не пам’ятати. Він міг пам’ятати, але не здогадуватися про причину катастрофи. Десять, п’ятнадцять секунд — хіба впродовж цього часу він устиг би збагнути, що не так? Григорію дошкуляла не так необхідність принести жертву, як пекуче, наче кислота, побоювання, що жертвування може бути марним.

Намагаючись не дивитись на «Nokia», він дістав інший телефон, iPhone, знайшов у контактах номер, продиктований Гараганом, і поклав смартфон поряд із дешевою «Nokia».

Авер’янов вагався.

Він усвідомлював: взяти до рук телефон і подзвонити за номером, набраним на iPhon’і, — це все одно, що стрибнути в прірву, ступити крок у чорноту, вороття з якої немає. Він почувався лісником, який забрів на трясовину, де кожен крок міг призвести до повільної, але неминучої загибелі. Адже, крім пілота, лишається ще Столяр, лишається Денис Плюйко, лишається Пеллерін, який, судячи із сьогоднішньої істерики, поки що не розуміє, у що влип. І водночас Григорій не міг зупинитись: те, що замислив, здійснити вкрай необхідно. Зволікати більше не можна.

Авер’янов посірів, пополотнів, рефлективними рухами розгладив кучері, потім схопив «Nokia», натиснув на номер, який йому дав Ельдар Гараган, притулив телефон до вуха і… тут-таки змінився: дихання поступово ставало рівним, очні яблука потемніли й недобре зблиснули — прийнявши рішення, відважившись на перший крок, Григорій Авер’янов став заспокоюватись.

Абонент не відповів. Спохмурнівши, Григорій набрав ще раз, і зрештою довгі гудки урвались, а ввічливий чоловічий голос проказав:

— Алло.

Голос цілковито не в’язався з уявленням Авер’янова про те, як розмовляють наймані вбивці, через що він трохи розгубився.

— Е, добрий день!

Ані слова у відповідь, тільки сухе й ледве чутне потріскування в динаміку.

— Я телефоную від… — Григорій затнувся, згадавши, що Ельдар Гараган наказував не називати його імені під