Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

— Ти мусила захищати літак! — бризнуло з мобілки. — Що на тебе найшло, Столяр?!

— Я захищала літак, — неживим, атрофованим голосом мовила жінка. Очі лишались скам’янілими, але палахкотіли холодним, зловісним вогнем. — Я робила все, що вважала за потрібне.

Голосу в динамікові не стало чути. Авер’янов картав себе за те, що не стримався. Він повинен був триматися спокійніше, принаймні не задувати про її батька, адже Діана ще могла йому знадобитися, стати в нагоді, а натомість він безповоротно налаштував її проти себе. Хоча це вже не мало значення. «Треба було від початку посилати когось іншого, когось свого, більш зговірливого, — з гіркотою міркував росіянин. — Дати більше грошей, розказати все відверто і відрядити до Франції замість того, щоб гратися в кішки-мишки з цією дівулею». Григорій багато думав про це після катастрофи. Проблема полягала в тому, що «своїх» — на сто відсотків надійних — людей у нього не було; зрештою, він вирішив ризикнути і поставив на Діану, покладаючись на її невігластво і недосвідченість. Прогадав. Він та Шафін могли без особливого ризику підкупляти Жерара Пеллеріна: французький диспетчер навряд чи встромлятиме палки в колеса після того, як усе скінчиться, а от в Україні все було не так просто. Розказати відверто — означає відкритися. Відкритися — означає стати вразливим. Авер’янов усвідомлював: не варто сподіватись, що людина стане спільником лише тому, що ти їй усе розповів. Якби обраний ним кандидат виявився надто чесним або таким самим, як Родіон Столяр, фанатичним авіатором, для якого літаки і безпека польотів важать більше за будь-що інше, він би мигцем розповів про все Реві — і французька афера завершилась, так і не почавшись. Ще гірше було б, якби Авер’янов довірився людині з нечистою совістю. Тоді його кандидат тягнув би гроші з нього і Шафіна до кінця своїх днів. Авер’янов ненавидів вводити в систему більше невідомих, ніж у ній є рівнянь, які можна розв’язати, а тому був змушений покластись на Діану Столяр.

«Спокійно. Все добре. Принаймні поки що нічого страшного не трапилося», — наче мантру повторив він про себе. Злість нарешті вляглася.

— Я не буду з тобою сперечатися, — плоским, звично-розважливим тоном сказав Григорій. — Тебе усунуто від розслідування авіакатастрофи. Мій секретар щойно телефонувала в готель і скасувала бронювання на подальші дні — ти мусиш виїхати негайно. Літак за тобою не присилатимуть, добирайся до Києва регулярними рейсами. Картку також заблоковано. За квиток заплатиш готівкою, яку я видав тобі в Києві.

— Я не впевнена, чи зможу вилетіти сьогодні, — ошелешено промовила Діана. Вона не усвідомлювала, чим аж так допекла керівництву.

— Це не мої проблеми. Потрібно було брати трубку вчора ввечері. Переночуєш в залі очікування аеропорту. У понеділок чекаю тебе в офісі з детальним звітом про відрядження. І не дивуйся, якщо тебе «нагородять» за нього суворою доганою, — ти знехтувала наказом свого безпосереднього керівника.

Пішли короткі гудки. Діана, з огидою відклавши телефон, втупилася у вікно.

— Що сталося? — м’яко, ненав’язливо поцікавився Марсель Лакруа.

— Пеллерін розказав моєму босу про сварку на вчорашній нараді.

— Що?! — Марсель недовірливо вирячився. За секунду він збагнув, що Діана не жартує, і на зміну недовірі прийшов гнів.

— І схоже на те, що він розказав власну версію вчорашніх подій, — додала вона.

— Негідник, — щиро обурився Марсель, випираючи губи. — Таки треба було гепнути кілька разів у його нахабний гарбуз.

За інших обставин Діана розсміялася, а так кутики губ лишалися опущеними. Їй було не до сміху, ба більше — хотілося плакати. Вона пообіцяла собі, що не пробачить Григорію Авер’янову й обов’язково відплатить йому за батька, що «згнив у могилі», але наразі не знала як: спалений самописець, незрозумілий зв’язок вищого керівництва АНТК з Пеллеріном, таємничий незнайомець на летовищі — усе змішалося, злиплося в голові. Клубок видавався занадто заплутаним.

— Навіщо він так учинив, Марселю?

— Не знаю…

— Мене відсторонюють від розслідування. Я мушу негайно повернутися до України.

— Це безглуздя! — ляснув по столу Марсель. — У нас ще стільки роботи.

— Мабуть, замість мене пришлють когось іншого.

— Я перетру Пеллеріна на порох, — глухим грудним голосом витиснув француз.

Діана подивилась на нього і, поміркувавши, замотала головою:

— Не зараз. Не чіпай його поки що. Будь ласка.

43

Разом із Марселем Діана повернулась до «The Westin Paris» і забрала речі. У холі біля рецепції вона скористалась готельним wi-fi і замовила квитки до України. Як і припускала, на сьогодні вільних місць до Києва не було. Їй удалося забронювати квиток лише на завтра, 17 лютого, на рейс PS128 компанії «Міжнародні Авіалінії України». Літак відправлявся з аеропорту ім. Шарля де Голля о 14:00 і прибував до Києва о 18:05 за місцевим часом. Потім вони поїхали до «Forum des Halles», де Діана витратила останні гроші на конструктор «Lego» для Артема і велику машину на радіокеруванні для Дані. На коробці, у якій продавали машину, стояв знак «3+», проте Діана не зважала: її зірвиголова не пальцем роблений, опанує.

Ту ніч вона провела у квартирі Марселя. Француз дістав із домашнього бару дороге вино, сам приготував лазанью, але романтичної вечері не вийшло. Діана думала тільки про те, як помститись Авер’янову, не надто переймаючись тим, щоб підтримувати розмову.

Уночі вони кохались — також без особливої пристрасті. На цей раз француз скінчив швидше, а Діана так і не отримала задоволення.

Зранку Марсель Лакруа відвіз її до аеропорту. Вони незграбно попрощались, потупцяли один перед одним, намагаючись уникати прямих поглядів, і зрештою француз розвернувся, щоб піти. І лише тоді Діана рвонулась уперед і схопила чоловіка за руку.

Марсель обернувся.

— Тримай мене в курсі, — свердлячи його поглядом, попросила Діана. — Пообіцяй, що розповідатимеш про перебіг розслідування.

— Обіцяю, — сумно посміхнувшись, схилив велику голову Марсель. Відчувалось, що він не хоче відпускати українку.

— Спасибі. Я маю право знати, — вона намагалась виправдати своє прохання.

— Я розумію, — кивнув чоловік.

— Дякую тобі за все, — Діана розвернулась і закрокувала до стійок реєстрації.

Пройшовши паспортний контроль, вона зателефонувала Гені.

— З тобою все добре? — він моментально відчув, зрозумів з голосу, що з дружиною щось негаразд.

— Так, — відказала Діана, хоча голос звучав невпевнено. — Я повертаюсь.

— Коли? — Гена зрадів.

«Чи, може, він п’яний?»