Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

Зрозумівши, що протягом останніх десяти хвилин не надрукувала жодного речення, Діана згорнула вікно Word’а і, підперши підборіддя долонями, втупилася у вікно. У небі повільно плили низькі щільні хмари. Вони пропускали до землі напрочуд мало світла, через що вулиці, дороги, злежалий сніг і саме повітря, вщерть насичене вологою, здавалися сірими, неначе сонце спинилося під час світанку і досі висить в одній точці, заклякнувши низько над горизонтом — не підіймаючись до зеніту й не опускаючись за небокрай.

Зненацька Діана пригадала інший похмурий світанок — над безлюдним, почорнілим від крові, мастила й вогню аеропортом Париж-Північ. Світанок, зафіксований фотографом з ВЕА. Повернувшись до ноутбука, вона зайшла на свою скриньку на ukr.net і завантажила знімок. Її погляд приклеївся до постаті невисокого короткошийого незнайомця з рідким рудуватим волоссям, у стильному пальто, без спецодягу. Хто він? Що цей чоловік робить на летовищі? Якщо він із ВЕА, то чому не вдягнув оранжевого жилета, як зробили інші працівники французької агенції? І чому його немає на інших знімках з місця катастрофи?

Діана відкрила фотографію через графічний редактор MS Paint, активувала інструмент «Олівець», на панелі кольорів вибрала червоний колір, обвела голову чоловіка без оранжевого жилета і зберегла зображення під іменем Unidentified_Person.JPG. Потому перемкнулась на вікно з відкритим акаунтом на ukr.net (вона мала робочу скриньку, на якій за чотири роки зібралося 1 200 листів зі спамом, але остерігалась переписуватися з Марселем через сервер АНТК).

Натиснувши «Написати листа», Діана прикріпила до послання відредагований знімок Unidentified_Person.JPG, у рядку «Кому» ввела адресу Марселя [email protected], а в полі «Тема» написала речення: QUI EST CET HOMME?[88] Після цього клацнула по кнопці «Надіслати», на що ukr.net викинув стандартне повідомлення: «Надіслати лист без тексту?»

Водячи мишею по екрану, міркуючи, що б таке дописати, Діана скасувала відправлення і надрукувала в тілі листа одне коротке речення:

Покажи фото Пеллеріну.

Дякую,

/D

Після чого надіслала листа.

Двері кабінету без стуку розчинилися, на порозі з’явилась молода, модно вдягнута жінка.

— Діана? — запитала вона, по черзі обдивившись дівчат, що сиділи в кімнаті. — Діана Столяр? — у їхній конурі навіть внутрішнього телефону не було.

— Це я, — озвалась Діана.

— Будь ласка, зайдіть до Григорія Макаровича.

— Зараз буду.

Двері зачинилися.

Білявки зацікавлено, із затаєною заздрістю зиркали на Діану. Хлопчина-ботан на мить відірвався від комп’ютера, та через секунду вткнувся носом назад в екран.

Поволі, не кваплячись, Діана підіймалась до кабінету першого віце-президента. Вона намагалась придумати, чим пояснювати неготовність звіту.

Опинившись на потрібному поверсі, жінка ще більше сповільнила кроки. Під грудьми запекло, серце обважніло в передчутті неприємної розмови. «Можливо, сказати йому просто зараз, що я звільняюсь?» Вона схилила в задумі голову і, наче на ешафот, поплелась до кабінету Авер’янова, нічого не бачачи, не помічаючи людей, що йшли назустріч.

Двері кабінету відчинилися, зсередини вийшов чоловік у темно-коричневому костюмі, відступив на крок і, окинувши Діану поглядом, привітався:

— Здрастуй.

Діана стрепенулась, блимнула невидющими очима. Коли вона проказала у відповідь:

— Доброго дня! — чоловік уже проминув її і, розмахуючи під час ходьби руками, пішов далі коридором.

Вона не здивувалась; чимало людей у концерні добре знали Родіона Столяра, а отже, могли пам’ятати його дочку. Притримавши двері руками, Діана машинально озирнулась і… клацнула зубами так сильно, що ледь не прикусила язика. Чоловік, який віддалявся від неї коридором, мав рідке рудувате волосся, по-боксерськи низьку і грубу шию, а також непримітні, майже невидимі вуха. Діанину млявість наче вітром здуло. Заходячи до кабінету Авер’янова, вона відчувала, як стугонить, калатаючи об ребра, її серце.

Григорій Авер’янов сухо привітав Діану і запросив сісти. Присівши на краєчок крісла, вона наважилась запитати:

— З вашого кабінету щойно вийшов чоловік. Хто це?

Очі Авер’янова смикнулись і потемніли, вп’явшись у Діанине лице. Вона не відвела погляду, з подивом зауваживши, як у мутних очах першого віце-президента промайнуло щось дуже подібне на страх. За мить Авер’янов опанував себе і відказав:

— Дем’ян Леонідович Шафін, віце-президент з фінансів та економіки. А що?

Діана згадала. Вона не знала Дем’яна Шафіна особисто, кілька разів вони зустрічалися в офісі, ще коли її батько був живим, але по роботі ніколи не перетиналися. Зате вона багато чула про Шафіна — і від татка, і від інших працівників АНТК.

— Він привітався зі мною, а я, здається, його не впізнала.

— Ми говорили про катастрофу, — Авер’янов розглядав Діану, наче на допиті, — і згадували про тебе. Він знав Родіона Столяра. Немає нічого дивного, що він побачив і пригадав тебе.

— Зрозуміло, — Діана нарешті опустила очі, щоправда, не тому, що не витримала прискіпливого погляду росіянина. Вона забула про звіт, догану і можливу прочуханку. Вона думала тільки про те, що, повернувшись за комп’ютер, перетрусить офіційний сайт концерну «Аронов» і витягне з нього всі фотографії Дем’яна Шафіна, які тільки вдасться знайти.

А тоді вона подумала, що в неї, мабуть, параноя. Ну, для чого Дем’яну Шафіну летіти до Парижа і блукати летовищем, де розбився «ААРОН 44»?

Почекавши, щоб переконатись, що більше запитань не буде, Григорій поцікавився:

— Як просувається підготовка звіту?

— Ще не готовий. Працюю, — Діана відповідала коротко. Її думки витали далеко від пафосного, надміру фешенебельного кабінету.

— У тебе проблеми з дітьми? — несподівано запитав Авер’янов.

Діана здивовано підняла брови, а потім спохмурніла. До чого це?

— Ні, я… просто я більше не живу з чоловіком і через це не встигла владнати деякі питання з садочком. Нічого серйозного. А так усе гаразд.

— А що за садочок? Я можу допомогти.

— № 249, він такий, ну, скромний чи… безпретензійний, зате дуже близько до мого будинку. Дякую, насправді я майже все залагодила.

Григорій Авер’янов помовчав і несподівано запропонував:

— Нашвидку дороби звіт і можеш бути вільна до кінця цього тижня.

Їй це не сподобалось.

— Анатолій Захарович сказав мені…

— На цей момент роботи для тебе немає, до кінця тижня можеш не виходити, — Авер’янов свердлував її недобрим слизьким поглядом, що геть не пасував до його слів. — Побудь з дітьми, виріши проблеми із садочком, відпочинь. Ми припустились помилки, без розкачки пославши тебе на передову.

— Чому? — не стрималась Діана. — Що я не так зробила?

— Тебе усунуто, — рубонув