Танці утрьох - Олександр Медведєв

Кононов багатозначно мовчав, обмірковуючи почуте.

— Але після того, як Марини не стало, можливо, вам варто відновити стосунки?

Кононову будь-що хотілося показати, що він знає про їхні «танці втрьох».

Наталя гірко всміхнулася.

— Ні, минулого не повернеш. Марина, навіть мертва… — дівчина затнулася, потому додала: — Марина назавжди встала між нами, і наша любов до неї не дозволить нам зважитися на це…

Дівчина влетіла в місто на швидкості спортивного літака. Кононов згадав колег з ДАІ. «Не вистачить ніякої зарплатні на те, щоб відкупитися від дорожньої міліції, якщо мати звичку ганяти містом з такою спритністю».

Наталя, очевидно вловила думки Кононова і зменшила швидкість до нормальних шістдесятьох. Однак уваги ДАІ не вдалося уникнути. Смугастий жезл зупинив їх.

— Щасливої дороги, пане капітане, — мовив збентежений міліціонер після двохвилинного з’ясування стосунків.

«Що б я робив якби в мене не було червоної книжечки», — по-філософськи розмірковував Кононов.

— Які наші плани? — запитав він, коли вони дісталися центру міста.

Наталя враз посерйознішала.

— Мені не хочеться з тобою розставатися, але, мабуть, доведеться. У мене є ще деякі справи.

«Які справи?» — хотілося запитати Кононову тієї миті. Але він вчасно осмикнув себе: не хотів, щоб його вважали ревнивцем і занудою. До того ж, як каже Пельш, упевнені в собі люди так не поводяться. І це правда.

— Тебе підкинути до Управління?

— Не вистачало, — саркастично мовив Кононов. — Я ж не маніяк, щоб на роботу в неділю ходити.

— Тоді куди?

— Якщо не важко, відвези мене додому. До речі, що ти робитимеш увечері? Усе ще займатимешся своїми справами? — байдуже запитав Кононов.

— Увечері я пропоную відвідати «Голубий Дунай». Сьогодні там гратиме одеський джаз-банд. Я давно мріяла їх послухати! Як ти?

— Джаз, звичайно, полюбляють витончені натури, — Кононов вагався з відповіддю. — Але мені він теж подобається. Я з радістю складу тобі компанію.

— Чудово! — радісно сказала Наталя. — О шостій у «Голубому Дунаї». — Дівчина поцілувала Кононова в щоку. — Не спізнюйся!

— Добре, — пообіцяв Кононов.

1З травня, 15.24

До шостої залишалося дві з половиною години. Треба було якось згаяти час. Можна, звичайно, подивитися телевізор. Або поспати. Кононов трохи втомився, однак вирішив прийняти ванну.

13 травня, 16.24

У ванній Кононов пробув більше години. Потому прибрав на кухні — перемив брудний посуд. Відтак навів лад у кімнаті. Витер пилюку. Перемінив постільну білизну.

Задзвонив телефон. Він зняв трубку. Почулися короткі гудки. Випадковість? Неправильно набраний номер? Хтось перевіряє, чи є він удома. Хто?

Кононов згадав загадкові дзвінки з погрозами. Хто це був? Чи причетна до цього Наталя?

Час тягнувся поволі. Так завжди буває, коли чекаєш якоїсь важливої події. Кононов довго, дуже довго голився.

Потім ретельно випрасував костюм від Юри Саєнка. Одягнувся. Оглянув себе в дзеркалі. Вигляд він мав розкішний.

13 травня, 17.11

У двері подзвонили.

Кононов подивився у вічко. На порозі стояв Смолич. Головний бухгалтер будинку моди власною персоною. Кононов намацав у кишені пістолет. Від цього всього можна чекати.

Кононов різко відкрив двері.

— Здрастуйте. Чим можу бути корисний? — безпристрасно запитав він.

Смолич був переляканий, увесь у болоті та ще з розбитою верхньою губою і синцем на щоці.

— Дозвольте увійти, будь ласка! — благально попросив він.

Кононов відступив назад і дав можливість Максимові Петровичу зайти.

— Що сталося? — невдоволено запитав слідчий.

Але Смолич зовсім не зважав на його тон. Не роззувшись, він зайшов углиб коридору. Кононов глянув на мокрі сліди і побачив на килимі знайомий відбиток туфлів з написом «Монарх».

Кононов не знав, що робити: до зустрічі з Наталею залишалося лише сорок п’ять хвилин. Якби Смолич не прийшов, він би зараз, напевно, вже стояв на тролейбусній зупинці.

— За мною полюють, допоможіть… Вони підірвали мою машину… — трусився Смолич. Його лихоманило.

Це щось новеньке. За вбивцею полюють убивці. Втім, нічого концептуально нового в цьому не було. Змія