Підкорена босом - Аманда Рід

Ой-йой! Тобто мені так просто не вибратися звідси? Матінко, не дивись так на мене… Від такого проникливого погляду стає недобре.

Андрій Ігорович відкидає свій телефон убік і я помічаю, що це зовсім інший телефон. Новий, не розбитий, іншого кольору, але, як і раніше, останньої моделі.

— У вас новий телефон? — воруши застиглими губами та облизую їх.

— Звичайно, новий, — не зводить очей з моїх губ. — Уявляєш, одна коза вчора мій телефон розбила. А він такий дорогий… але ми знайшли вихід із ситуації.

Андрій Ігорович обходить стіл та підходить до дверей. Клацає замком, а потім вимикає все освітлення в кабінеті. Тепер до кабінету проникає лише вуличне освітлення з панорамних вікон.

— Андрію Ігоровичу, а що ви робите? Мені додому треба. У мене кішка голодна… — брешу. Ну як тут не збрехати. Боюся без брехні звідси не вибратися, тому що тьмяне освітлення і бос, який підходить до мене по дорозі розстібаючи свою сорочку, все це дуже погано впливає на мене.

— Ох, Лізок! — починає сміятися мій бос. — Я зараз нагодую твою голодну кішку. Ти не переймайся так.

— Андрію Ігоровичу, застебніть свою сорочку назад. Що ви робите?

— Відновлюю справедливість, Лізок! — посміхається нахабний кіт.

— Здається, проблему з телефоном вирішено. У вас новенький, гарненький, навіть кращий за попередній… Клянусь, я більше не доторкнуся до нього, — притискаюсь до спинки крісла, бо бос пре як танк.

— Тобі здалося, Лізок! А ще я не відчув твого повного підкорення, — продовжує посміхатися.

— Що я маю зробити? — хапаюся за підлокітники.

Ну що за дурепа? Після мого питання очі боса починають погано сяяти.

Андрій Ігорович не відповідає на моє запитання. Він смикає мене вгору і садить на стіл. Оманливо ніжно розводить мої коліна в сторони та влаштовується між ніг.

Дорогий парфум спокушає всі нервові клітини та осідає на них, збуджуючи.

— Ми будемо втілювати у реальність усі твої вульгарні фантазії, Лізок! І я нарешті отримаю своє солодке. А потім ми поїдемо до мене і продовжимо... — гарчить мені на вухо, прикушує мочку і я тихенько верещу.

— Я ні про що таке не мрію, — пищу, але тіло говорить про інше, між ногами стає гаряче і дуже волого.

— Маленька брехуха, невже ти жодного разу не мріяла, щоб я трахнув тебе на цьому гарному столі?

Він — Диявол! Спокусник, та ще й думки читає? Як він міг прочитати мої думки?

— Я… Я…

— Лізок, якщо нема чого сказати, замовкни. А краще починай стогнати. Вчора від твоїх стогонів мене капітально накрило, — всмоктується в шию і я справді видаю стогін. Вигинаюсь.

Чорт забирай, це так… приємно.

— Так, Лізок! Так набагато краще. Мене чіпати також не заборонено! — бере мої долоні та накриває ними свої окреслені кубики на пресі.

— Ого! — прикусити б зараз язик.

— Подобається? Для тебе старався! — сміється.

Він ненормальний!

— Хочеш, можеш навіть облизати.

— Ні! — перелякано мотаю головою.

— Нічого, потім захочеш, — підморгує і починає розстібати мою блузку. Розкриває її та опустивши свою величезну долоню на грудну клітину, змушує лягти на холодний стіл.

Він правий... я фантазувала про подібне, ось тільки воно здавалося не таким реалістичним.

Гарячі губи торкаються мого живота, величезна долоня накриває груди та стискає її. Пробирається під бюстгальтер і ще більше стискає.

— Груди справжні? — зненацька скидає голову мій бос.

— Ні, не справжні! А ви думаєте, чому у мене немає грошей оплатити вам ремонт телефону?

Лізок, ну ти й даєш! Зовсім дах поїхав? Точніше мій дах давно поїхав. Витворювати таке на столі… з босом…

Андрій Ігорович різко опускає вниз чашки та починає вирячатися на мої груди.

— Справжні, пиздець! У моїх колах таке — рідкість...

Бідолашний мужик! Справжніх грудей не бачив. Так у мене всі справжні, жодної ін'єкції, ні краплі силікону.

Колюча щетина дряпає покриту мурашками шкіру, а губи всмоктують сосок.

— Ах… — мене ніби б'є струмом. Реальність набагато барвистіша за фантазію.

Хапаюся за розстебнуту сорочку боса і стискаю її в кулаках, а чоловік продовжує вивчати та насолоджуватися моїм тілом.

— Гарна, Лізок! Будеш моєю улюбленою іграшкою, — долітають до мене немислимі слова і летять не торкаючись, повз мене. Зараз я на все готова, тільки б бос не зупинявся.

Другий день поспіль закінчення робочого дня розмазує мене товщею емоцій.

— Хочеш мене, Лізок? Говори чесно! Можна так само гучно, як і вчора в ліфті.

Мені не потрібно на нього дивитися, щоб зрозуміти, що бос знущається. Але це таке приємне знущання.

— Так! Так! Хочу! Будь ласка… — притягую боса до себе та шукаю його губи.

— Правильна відповідь, Лізок! І я тобі хочу! Час переступати до солодкого.

Не розстібаючи мої штани, бос прослизає під них, минаючи спідню білизну. Середнім пальцем ковзає гарячими й вологими складочками та без прелюдії штовхається вглиб.

— Боже! — кусаю боса за нижню губу.

— Можна просто Андрій! — усувається від мене і дивиться уважно. — З зубками Лізок, обережніше, — штовхається пальцем і сповзає до грудей. — Яка ж ти мокра... Це я так на тебе дію?

— Так… — щиро зізнаюся.

Бос утробно гарчить і залишивши моє лоно в спокої, розмазує вологу по промежині. Злегка змінює траєкторію та ковзає на зовсім заборонену територію.

Коли мокрі від мого збудження пальці, починають пестити туге колечко, я вмить вся напружуюся.

— Сюди тебе хтось брав?

— Ні… — тремтячи від незрозумілих емоцій шепочу я.

— Дуже добре… Я буду першим, — задоволено гарчить і продовжує свої брудні пестощі, які наперекір огиді викликають в мене нову порцію збудження.

Анальний секс для мене завжди був чимось мерзенним, але Андрій Ігорович своїми пальцями витворяє щось неймовірне.

— Досить прелюдії й так бачу, що ти хочеш мене! — бос відпускає мене і залишає розпалену від бажання на столі.