Підкорена босом - Аманда Рід

Справедливість босу не вдається відновити, бо раптово до кабінету Андрія Ігоровича відчиняються двері та в отворі завмирає чоловіча постать. Мені здається, що це ніхто інший, як сам Роберт, заглянув до боса на вогник.

Так і не увійшовши в розпалене від збудження лоно, бос швидко застібає штани та закриває мене своєю величезною спиною.

— На хрін пішов, Робе! Робочий день гейм овер!

— А я подивлюся, у тебе ні! Хто з тобою? Поділишся?

Я думала мій бос нахабний кіт, а виявляється нахабніший за нього це Роберт, та ще й збоченець до мозку кісток.

Я намагаюся не згоріти від сорому і швидко приводжу себе до ладу. Сповзаю вниз і ховаюсь під стіл.

Ну а що мені ще залишається робити? Щоправда, я дуже рада, що бос не бажає розіграти партію «в мене». Я не Каріна і не схвалюю подібні розваги втрьох. Два члени для мене це занадто.

Тут би з одним впоратися.

Роберт лається англійською та судячи з усього образившись, голосно грюкає дверима.

— Уйобок! — слідом лається Андрій Ігорович. — Усю малину пересрав! Лізок, — заглядає під стіл, де я знайшла своє укриття. — Ти що, мала, злякалася?

— М… угу, — розгублено киваю.

— Не переймайся, Лізок! — ніжно гладить мене по щоці. — Я прогнав сірого вовка, тобі більше нема кого боятися. Тепер ми точно поїдемо до мене. Блукають тут усілякі. Кайф обламують…

Простягає долоню і я довірливо вкладаю в неї свою. Я чомусь вірю йому.

Ми з босом покидаємо його кабінет та спускаємось на паркування. Я боязко виконую всі його накази й ми нарешті опиняємось у його машині, куди не дійшли вчора.

Моє серце б'ється загнаною ланню, але мені чомусь не хочеться зараз повертатися додому до сестри й засинати самій в холодному ліжку. Схоже сьогодні я засну в ліжку боса.

— Я тебе не скривджу! — знову торкаючись моєї щоки, бос розвертає моє обличчя до себе. Примружившись дивиться на мене, оцінюючи стан. — Ти хочеш до мене?

— Так, — невинно моргаю кілька разів.

— Розумниця, Лізок! Ти моя розумниця.

Усю дорогу до квартири Андрія Ігоровича ми їдемо мовчки, але він не дає мені розслабитись. Його величезна долоня взяла в полон моє коліно та наполегливо пестить його.

У моменти коли довго не спалахує зелений, бос по-свійськи штовхає ребро руки між моїх щільно зімкнутих ніг та врізається в шов штанів, натискаючи на інтимну зону.

У такі моменти я закусую губу і шкодую, що не можу прискорити час і прямо зараз опинитися у квартирі боса. А взагалі, все дуже дивно, не помічаєте? Хоча кому яке діло? Адже живемо один раз. І не щодня, найкрасивіший бос у світі, хоче тебе.

Квартира Андрія Ігоровича знаходиться на самому верхньому поверсі елітної новобудови. Не можу точно сказати поверх, бо весь час у ліфті ми цілувалися.

А потім бос закинув мене на плече та поніс «свою здобич» у лігво.

Опустивши в коридорі, чоловік зачиняє двері. Чомусь почуваюся незручно і від цього починаю роздивлятися сучасний дизайн квартири.

— Завтра вранці помилуєшся, — перехоплює мене за талію і тягне вбік. — А зараз ходімо в душ.

Бос штовхає ногою двері й ми опиняємося у величезній ванній кімнаті, де є все, що завгодно: і душова кабіна та ванна. Над стелею приємна синя лінія підсвічування.

Андрій Ігорович швидко роздягається та хитаючи пружними сідницями йде в душ. Через секунду чується шум води, а за хвилину біла пара облизує скляні стінки.

— Іди до мене, Лізок! Я не кусаюся, — хмикає. — Хоча не обіцятиму.

Стою на місці відчуваючи як власне тіло зраджує мене. Неслухняні пальці починають швидко розстібати дрібні ґудзички.

— Ну, чого ти? Хочеш я заплющу очі. Заплющив...

Позбавлюся одягу, але не всього. Чомусь мені здається розумним залишитися у спідній білизні.

Роблю кілька несміливих кроків та виглядаю через запітнілі скляні перегородки. Натикаюся на свою улюблену величезну спину та пружні сідниці.

— Іди до мене, мала! — бос розвертається і здивовано дивиться на мене. — Це, безумовно, красиво, — проводить пальцями по мереживному бюстгальтеру, змушуючи соски стати гострими. — Але воно нам не знадобиться.

Андрій Ігорович без роздумів рве на мені спідню білизну, а мені залишається лише кілька разів ойкнути:

— Ой!

— Ай! — посміхаючись, вторить мені чоловік і викидає непотрібні ганчірки на підлогу.

— А як же я додому…

— Я тобі свої позичу.

Хапає мене за талію та притискає до себе. Втискаюся в кам'яне тіло, а кам'яний член упирається мені в живіт. Трохи усувають і дивлюся на чоловічу гідність.

Член мого боса великий, товстий та досить довгий. Він же порве мене. Чи не замислювався він про подібне?

— Подобається? — хрипко цікавиться бос і стискає член рукою. Водить по ньому кілька разів й завмирає, стискаючи рожеву голівку.

Ні, не те щоб подобається, але дуже заводить і змушує вирячитися не відводячи погляду.

— Великий! — констатую факт.

А що ще сказати? Гірка правда краще, ніж солодка брехня… Хоча тут незрозуміло для когось правда гірка, а для когось ні.

Упевнена, бос пишається своєю гідністю.

— Так, великий! Для тебе вирощував, Лізок! — посміхається і накриває руками мої груди.

Масажує приділяючи особливу увагу затверділим соскам.

— Ти до нестями гарна, Лізок! — нахиляється до мого вуха. — Скажу тобі по секрету, ти мені давно сподобалася. Мила соромʼязлива крихітка! — облизує моє вухо, потім злизує гарячі краплі зі щоки й цілує в губи. Стискає пальцями соски та глибоко проштовхує язик.

Одна рука опускається вниз і гладить живіт. Опускається нижче… ще нижче… Де так гаряче та дуже мокро. І це не через воду. Це все через мого хтивого боса.

Пальці штовхаються в набряклу грудочку та дражнячись пестять складочки.

Потім бос залишає у спокій мій рот, правда не надовго. Андрій Ігорович кладе руку мені на плече та красномовно тисне, без слів змушуючи стати на коліна.

П'яна божевіллям, я покірно стаю на коліна. Чоловічі пальці беруть мене за підборіддя та підіймають нагору, біля губ зʼявляється його гідність яку він для мене «вирощував». Бос дивиться на мене чорними від хтивості очима та хрипким голосом промовляє: