Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

Вадим замислився, нібито відволікся заварюванням чаю. Вкинув заварку в симпатичні квітчасті чашечки, залив її окропом і накрив журналом «Работница», випущеним у середині минулого століття, що невідомо як тут зберігся.

— Ти ставиш мене в зовсім неестетичну позу, — зволив він озватися нарешті. — Припустимо, я відпущу Метра. Ви обоє опинитеся на волі. Воля п'янить, і хтозна, що спаде вам на думку наступної миті…

Я раптом помітила, що пальці Вадима трішки тремтять. Кілька крапельок поту, що виступили на його аристократичному чолі, викликані були аж ніяк не спекою, котра давно вже вляглася на нічний спочинок. Вдавана незворушність Вадика вочевидь дорого йому коштувала.

— Я обіцяю тобі… — почала я.

— Ти не можеш обіцяти за інших, — швидко промовив Робін, і я зрозуміла, що він передбачав цю мою відповідь.

— Метру не вигідно підставляти тебе. Адже таким чином він відкриє і власну причетність до пограбувань, — у відповідь на це Вадим стражденно здійняв руки до стелі і скорчив таку пику, начебто я виголосила щось дурнувате й блюзнірське. — Гаразд, що ти пропонуєш? — моя холоднокровність теж не так просто мені давалася.

Вадим зітхнув з полегшенням, мабуть, сприйняв моє запитання як згоду на співробітництво.

— Ти скасовуєш свого листа, кажеш мені, де зберігається руда валіза та залишаєшся моєю гостею, скажімо, до остаточного завершення операції. Це ще днів зо три, не більше. Зі свого боку гарантую шанобливе ставлення та повну недоторканність як тобі, так і чоловікові твоєї Вікторії.

— Не згодна з жодним пунктом. Навіть із останнім, тому що твого захисту моя недоторканність не потребує.

— Помиляєшся, — тим самим жестом стомленого штукаря Робін дістав з-під поли піджака пістолет і навів на мене. — Дзвони, — коротко кинув він і став раптово дуже серйозним і напруженим.

— Що це? — мені ж, навпаки, раптом стало жахливо смішно. — Ні, ну нормально?! — істеричні схлипування вичавлювалися з мене попри всі спроби їх стримати. — Я з ризиком бути на смерть загризеного власним сумлінням шукаю з ним зустрічі, зважуюся на небезпечні перемовини, їду бозна-куди проти ночі, а він… А він виявляється банальним гангстером при пістолеті… Вадику, ти мене розчаровуєш.

— Припини істерику! — Вадим не відводив від мене ні очей, ані смертоносного дула. — 3 тобою серйозно розмовляють! — він чомусь теж не зміг стримати здавленого смішку. — Котько, припиняй, — це вже було вимовлено зовсім іншим тоном, — ну подумай сама, що б ти робила на моєму місці? Ти не залишаєш мені вибору. Сама вирішила воювати проти мене. А на війні, ти ж знаєш, як на війні. Тим більше, ніякі інші аргументи на тебе не діють, — він повчально похитав дулом пістолета, точнісінько так, як сваряться пальчиком на неслухняну дитину. — Подзвони ж бо врешті-решт, щоб я міг забрати цю штуку. Знаєш-бо, рушниця в кадрі зобов’язує до пострілів… Я такого не хочу…

Я раптом уявила, що буде, коли Робін зважиться вистрілити. Коротка мить болю, а далі — обійми блаженної безтямності. І спокій. Довгоочікуваний, виблаганий, необхідний… По тому уявилася реакція Георгія. Він, звісно, поставиться до всього по-філософськи. Не зламається, ні, житиме собі далі. Боротиметься за свою справедливість і спокій мирних громадян. Тільки скорботні складочки заляжуть у кутиках губ, несподівано якось спорожніє погляд, і лише це вказуватиме на тягар, що лежатиме на його серці, та на всю глибину втрати. Спочатку він, щоправда, переб'є задля помсти всю зграю Робіна, не розбираючи, хто саме винен у моїй загибелі. Мені раптом стало шкода Шурика з Артемом. Та й Васька з Сержем. І Робіна. І навіть Когось — зовсім трішки… Він же не винен, що отримав таку роль… А потім мені стало жахливо шкода маму. Вона, звичайно, буде в трансі. Щоправда, Настусі моя загибель, цілком можливо, піде на користь. Як поганий приклад, якого не варто наслідувати. Як рання трагедія, що миттєво робить людину мудрішою та вчить цінувати близьких…

— Ти довго ще з мене знущатимешся? — голос Робіна повернув мене до реальності. — Може, о такій порі запізно дзвонити? — він уже добровільно підказував мені можливі шляхи до тимчасового перемир'я. — Пообіцяй, що вранці зателефонуєш.

Я зненацька відчула нестерпну огиду. Робін грав негарно, так, ніби всі люди — прості маріонетки. Натискав, ніби на кнопки, на різні інстинкти, психологічні нюанси, домагався цікавих результатів, забавлявся… Хто дав йому право вважати всіх, хто його оточує, матеріалом для психологічних дослідів? Та ми самі! 3 точністю механічного годинника відпрацьовуючи всі прогнози щодо нас, самі живили манію Вадика й таких, як він. Хто сказав, що інстинкт самозбереження, на який нині намагався натиснути в мені Робін, справді має безмежну владу наді мною?

— Стріляй, — я подивилася просто у вічі першому колишньому чоловікові й сама здивувалась від власного спокою, — жарти скінчилися. Загрожуєш — будь готовий виконувати погрози. Може, хоча б, коли зробиш дещо дійсно жахливе, тоді припиниш свої дурнуваті ігри та вилікуєшся від потреби штучно вставляти людей у сюжети. Стріляй.

Світ, у якому Вадим Робін, близький друг, перший чоловік і багато в чому вчитель, міг вистрілити в мене, був мені не потрібен.

Вадим вистрілив. Я замружилася, але не стримала ридань.

«Він усе-таки зробив це! Зрадник! Як він міг? За що?»

За кілька секунд Вадим тремтячими руками, притискав мою голову до своїх грудей і голосив:

— Ну Котенько, ну ти чого… Ну заспокойся… Та я ж стріляв у плитку! Не в тебе. Ось, докотилися… Ну а що мені залишається? На мені ж відповідальність не лише за себе, а й за хлопців! Ну заспокойся, га?