Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Стомилась? — як завжди, Робін чутливо відреагував на зміни в моїх настроях. — Тут уже близенько. Я зазвичай майже до самого дому доїжджаю, але сьогодні, ти ж чула, в міліції до нас підвищена увага. Не схотів перед таксистом світитися. Нехай думає, що ми в цьому селі живемо… Слухай, Коть, — Вадим говорив уже зовсім нормальним тоном, — ти мене своїми розпитуваннями скоро до божевілля доведеш. Так про головне й не поговорили.
Що ж, цікаво, для Робіна зараз головне?
— Ти валізу поверни. Хлопцям вона потрібна, як ніщо інше. Відмикання охоронних систем — це дві третини роботи… Ти ж сьогодні мало не погубила всіх цією своєю фальшивою валізою. А не скасував би я операції? Пов'язали б, як ти, Боже, бачиш!
— Ти б не скасував — я б скасувала, — похмуро озвалась я, не бажаючи виправдовуватися. — До речі, а звідки ти взагалі про валізу довідався? І знайшов нас так легко…
— А, — Вадим самовдоволено примружився, — старі технології. Хочеш бути в курсі всіх подій — дзвони одночасно декільком їх учасникам. Головне — роби так, щоб усі знали, що ти одночасно кільком дзвониш. Тоді вони бояться, що інший розповість більше, і їх звинуватять у замовчуванні.
— Васько? — здогадалась я.
— Точно. Я йому після вашого збору зателефонував. Він усе й виклав.
Як же я могла не передбачити, що Робін може зв'язуватися не тільки з Сергієм?! Ні, Васька я, звичайно, теж просила не говорити про валізу…
— Слухай-но, Вадику, — не знати чому саме зараз я остаточно повірила, що Робін справді не здогадується про нинішнє місцезнаходження валізи, — технології технологіями, але в твоєму командуванні також є діри…
Ми саме вийшли з лісу. Дорога, петляючи, поринала круто вниз. Біля підніжжя пагорба, на якому ми стояли, затишно прилаштувалося густо присипане зоряними намистинками сільце. Місяць уже цілком увійшов у свої права на нічних небесах і заливав усе навкруг рівним, яскравим світлом.
— Ось ми й прийшли. Моя хата скраю, нічого не знаю, — посміхнувся Вадим, вказуючи на перекошений дах, відділений від інших будівель села чималим пустирищем. Жодне вікно того дому не світилося.
«Усі сплять? Чи вдають, що сплять?» — думка про можливу засідку, влаштовану Кимось, не давала мені спокою.
«Господи, та може цей Хтось зовсім і не живе тут! — спробувала я заспокоїти саму себе. — Може, він, як і хлопці, мешкає десь у місті… Ну звісно! Не з Робіним же він приїхав? Звідкіля б він тоді так добре знав місто, що не припинив стеження після всіх моїх петлянь та хитрощів? Спить зараз собі десь у залізобетонній коробці, навіть не підозрюючи, що я про нього тут навигадувала».
— А оце наше холостяцьке житло, — Робін галантно розчахнув переді мною страшенно рипучу хвіртку.
За бажання з цієї місцинки можна було б зробити чудову дачну ділянку. На жаль, такі думки, схоже, спадали тільки мені. Стежина, що вела від хвіртки до будинку, який аж ніяк не нагадував людське житло, — настільки він був занедбаний та розкурочений, — петляла поміж густих заростей ворожих чагарників.
Спираючись на лікоть Робіна, я не без побоювань увійшла в дім. Повіяло вогкістю.
— Роззуватися не треба, проходь, сідай, — Вадим клацнув вимикачем, однак перед цим ретельно замкнув двері. І це чомусь мені видалося лиховісною ознакою. — Це щоб комарі не налетіли, — виправдався Робін, і я відразу засоромилася. І власної схильності до перебільшень, і невміння її приховати.
Я боязко озирнулась і присіла на вкрите чимось ліжко з металевого сіткою. Інших місць для сидіння у цій напівкухні-напівкімнаті не було. Цікаво, що змусило Робіна, розбещеного комфортом і затишком, обрати саме такий прихисток?
— Чайку вип'ємо? — не чекаючи відповіді, Вадик поставив на електричну плитку великий емальований кухоль, куди налив води з умивальника. — Ти не дивуйся, що в нас тут усе так. Не обжилися ще. А взагалі — чудове місце. Вода, електрика. Ми тут ще таке собі затишне гніздечко облаштуємо, ого-го! Жодна собака не відшукає!
— Хто це — «ми»? — хрипким голосом запитала я та поквапливо підімкнула зарядний пристрій свого телефону до найближчої розетки. Без зв’язку з зовнішнім світом почувалася надто невпевнено.
— «Ми» — це «ми»! — Робін аж засяяв від можливості знову заморочити мені голову. — Усі ті, кому з твоєї милості тепер у підпілля доведеться піти.
— Чого це «з моєї»? — я несподівано для самої себе образилась. — Між іншим, якщо по совісті, то мені потрібно було ще три дні тому все про тебе Вікторії розповісти.
— Красно дякую, — Робін, блазнюючи, низенько вклонився, — відвернула мою загибель, відвела від мене смертоньку…
— Годі! — думка про те, що Робін вважає мене зрадницею, чомусь виявилася нестерпною. — Я лише прийшла забрати Метра. Зла ні тобі, ні хлопцям не бажаю…
«Що ти верзеш?! З якого дива взялася виправдовуватись?! — волав хтось усередині. — Значить, дозволиш Робіну й надалі примушувати хлопчаків до пограбувань? Йому що? Виїде собі, та й слід його загубиться в далекому зарубіжжі. Хлопцям за нього відповідати?!»
— Не бажаєш? — Вадим, здавалося, тільки й чекав на таке моє зізнання. — Тоді зроби ласку, — рухом фокусника, що переграє, він витяг з-за пояса мобільний телефон, — подзвони своїм, м-м-м, перевіреним людям, — і посміхнувся так безневинно, ніби йшлося про дріб'язкову послугу, — будь така люб'язна, попередь, що з тобою все ОК і листа читати не треба…
«Отакої!»
— Читайте класиків, добродію. Ввечері гроші — вранці стільчики. Я до того, що ми з Метром,
