Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Як? — здається, я домоглася нарешті свого, Вадим захопився темою і зараз швиденько викладе мені все про своїх Дітей Дєточкіна.
— Та так само, по суті, як зараз, — Вадим раптом замовк і, здавалося, втратив інтерес до розмови. Але чималий досвід спілкування з ним підказував, що головне — не перебивати, й тоді все ще буде сказано. — Просто я тоді молодший був, тому інше місце в організації посідав. Менше відповідальності було, більше волі для чистої творчості.
— Це ти про викрадення авто? — обережно запитала я. — Чувала, що раніше інші Діти Деточкіна були, ще при Совку…
— Були. Всесоюзна, між іншим, організація. Навіть два зльоти в Москві проводилися. Таємні. Я тоді у виконавцях ходив. Ну, на кшталт того, ким зараз мій Василь…
— А Ожигов звідки про тебе знав?
— Таж він — зв'язківець наш тодішній. Між нами та старшим ешелоном, тими, хто мусив далі машинами займатися… Коли чищення почалося, багато наших сіли. Хто серйозно, хто просто на «хімію»… Я, вважай, тільки завдяки Пашиним зусиллям і не засвітився. Попередив він мене вчасно. Тому і в боргу перед ним. Тому авто повернув. Хай хто інший із ним розбирається. Бомбонути його, звичайно, є за що, але мені не з руки. Товариш усе-таки…
— Нічого не розумію, — зізналась я, — Вадику, ти що, й справді віриш казкам про робінгудство?
— Казки… — стежина вивела нас на досить широку курну дорогу і ми тепер могли йти поруч. — Можеш називати це як завгодно, але я особисто вважаю, що, коли людина гнида, то її за це карати слід. Раз покарають, двічі покарають, а втретє, перш ніж у немічного старого хліб відібрати, замислиться… Совісті втраченої, звісно, не повернеш, але хоча б рефлекс зупинить. Знатимуть, що безкарність була тимчасова. Суки, — Вадим говорив дедалі палкіше, і я раптом відчула, що маю справу з людиною психічно нездоровою, — нехай подякують, що не вбиваємо… Навіть при Совку, коли писнути без узгодження з партією не можна було, ми негідників карати примудрялися… А зараз що? Ручки склали, сидимо та спостерігаємо, як ті, хто до годівнички прорвався, жирують?
— Та нехай собі жирують, — навіщось вступила я в суперечку, хоча внутрішній голос наказував кивати на знак згоди та промовляти щось заспокійливе. — Чужі гроші рахує той, хто своїх не має.
— Та до чого тут гроші! — майже закричав Вадим. — До чого гроші!!! Ти розумієш, що в цій країні висунулися зараз ті ж самі комуняки? Або ті, хто служити їм подався. По трупах пройшли — і в дамки. Хто, як не сам народ, поставить їх на місце? Хто стримає їхнє нахабство?
— Це ти, чи що, наш рідний народ? — посміхнулась я, — а в вашому зарубіжжі багатих нема?
Вадим не відповів, запекло футболячи порожню консервну бляшанку, що трапилася під ноги.
— Це ж брехня все, Вадику, — провадила я, розуміючи, що ніколи не пробачу собі, якщо змовчу. — І серед багатих, і серед бідних безліч і чесних людей, і негідників… Ти ж сам чудово розумієш.
— Ні, — Вадим зупинився і божевільним поглядом втупився в моє обличчя. Я ледве стримувалась, щоб не кинутися геть. — Я ж не просто так, без розбору. Я ж список жертв за вчинками добирав…
— Скажи чесно, ти хоч копійку з цих авто зароблену, на добродійність витратив?
— Поки що все тут — суцільна добродійність, — схоже, напад минав, і Вадим приходив до тями. — Ти так говориш, начебто я все життя тільки й робив, що краденим торгував. У мене, якщо хочеш знати, давно налагоджений бізнес, нічого спільного з вашими авто він не має. Це все, — Вадим показав руками навколо себе, очевидно маючи на увазі своє нинішнє місцезнаходження, — просто експеримент. Я з інтернету, від людей знаю про несправедливість вашу… Дійсно, жах якийсь. Виживає не те що найсильніший чи там найхитріший — це ще можна було б зрозуміти. Виживає найпідліший. А це вже протиприродний добір якийсь. Протиприродний і країні протипоказаний. Я просто показав, що боротися з підлістю можливо — на такому незначному прикладі, як локальне відродження кволої подоби Дітей Дєточкіна. Навчив відповідати на образи, — Вадим раптом посміхнувся чомусь невідомому і знову пожвавішав. — Але ж ніхто не вірив. «Неможливо, — говорили, — не вийде. Охорона, продажні менти, боягузи-найманці». Але ж вийшло! І в кожного вийде, якщо тільки захотіти й не боятися. Я показав цій країні, що відновлювати справедливість можна. Тепер — справа за вами. Тими, хто живе тут!
«Зрозуміло, божевільний мільйонер з манією величності та жагою до пригод вирішив погратися в солдатики, — промайнуло в мене, — ну навіщо ним виявився не чужий мені чоловік? Мало, чи що, нічийних мільйонерів на світі?»
Вадим, який майже вигукував свої гасла та заклики, став раптом жахливо схожим на парторга, що з трибуни провіщає світле майбутнє. Вітер, який піднявся зненацька, розворушив Вадьчиного чуба, і його обличчя з запаленими натхненням очима стало зовсім молодим. Це було гарно, але дуже сумно.
— Ти не відповів про доброчинність.
— Поки ні копійки прибутку я з цього заходу не маю, — миттю спустився на землю Робін. — Якщо вигорить, — Вадик чомусь перехрестився, — боюся наврочити просто, — я ледве стримала смішок: докотилися, віру заради наживи експлуатуємо. — Я свої витрати компенсую, звісно. А решту Сержу віддам. Нехай сам вирішує, кому в цій країні зараз допомога необхідна. Ет, раніше Метру хотів справи передати, так він… Серж молодий ще, звичайно…
Мені раптом стало нестерпно тужливо. Люди розважаються, ставлять експерименти на подібних до себе, веселяться… А я бігаю, розмахую руками, переживаю… Навіщо?
«Ось заберу Шурика й забуду всю цю маячню
