Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Я не вийду! — категорично заявила я. — Мені з тобою поговорити треба.

Світлофор спалахнув зеленим, позаду засигналили.

— Гаразд, вийдеш разом із Васьком, — з досадою поморщився Вадим і звернувся вже до водія: — За наступним світлофором звернеш у підворіття. Там я пересяду за кермо. Забереш Катерину, і привіт.

— А ти? — втрутилась я.

— А мені авто чуже ще повернути треба, — відповів Робін, — я його без дозволу позичив. У зовсім незнайомих людей. Але їхати ж треба було на чомусь, чи не так? Гадаю, що від такої нетривалої експлуатації…

Я злякалася, що зараз Вадим знову почне розвивати котрусь зі своїх філософських теорій і оглухне до будь-яких закликів, Але він раптом затнувся й роздратовано перебив сам себе:

— Котю, що ти тут нав'язала? Я мотузки розплутати не можу.

Я підвелася, зазирнула через його плече й остаточно отямилася. На колінах у Робіна лежала обгорнута в ганчірку валіза з бобінами. Я миттєво згадала, що збиралася робити в такому випадку.

— Дай сюди, я розв'яжу, — недбало кинула я. — Таємницю вузла знати треба.

Вадим беззастережно послухався. Щойно валіза потрапила мені до рук, я швидким рухом звільнила її ручку від ганчірки (добре, що на справжній рудій валізі ручка теж була чорна), дістала з сумочки наручники та пристебнула свій зап'ясток до валізи.

— Тепер ти точно візьмеш мене з собою, — посміхнулась я першому колишньому чоловікові, демонструючи руку.

— От дурепа, такий вантаж до себе пришпандорила, — захоплено присвиснув Васько. — Ти його тягати замахаєшся…

На це підліткове хамство ніхто не зреагував.

— Ризикуєш, що я накажу відпиляти тобі кисть, — замислено промурмотів Вадим, і мені раптом стало спокійно. Жартує, значить, адекватний. Виходить, від розмови буде пуття. — Гаразд, — знову подав голос Робін, — тоді висадишся разом із Васьком і валізою. Потім я тебе сам знайду…

— Ні, — я відчула, що збожеволію, якщо Робін хоч на секунду зникне з моїх очей без пояснень, — ти візьмеш мене з собою. Я забагато знаю. І про Дітей Дєточкіна, й про Ожигова, навіть про Шурика. З ким, ти думаєш, замість Вікторії розмовляв? — у очах Робіна промайнув подив. — Атож, зі мною. Причому, все, що я знаю, записано та зберігається в надійному місці. Спробуй тільки втекти — миттю куди слід повідомлення передам.

З кожним моїм словом Робін темнів і темнів на обличчі.

— Васю, ти справді сам виходь. Схоже, нам з Котею багато чого треба обговорити.

Я зрозуміла, що Вадим боїться викриття навіть перед Василем. Ще б пак! Ото хлопці зраділи б, якби дізналися, хто прибрав з дороги Метра!

— То може, того… — розгубився Васько, намагаючись придумати бодай щось, аби лишень отримати доступ до інформації. — Допомогти чим?

— Не варто. Ми з Котькою чудово одне одного зрозуміємо. Виходь.

Василь зупинив авто біля сміттєвого бака й ображено залишив водійське місце. Робін сів за кермо. Я раптом помітила, що безсоромно посміхаюся, не звертаючи уваги на похмуре Вадикове обличчя.

— Ой, Вадько, — зізналась я, — коли б ти знав, як я рада тебе бачити…

— На жаль, не взаємно. Ситуація, як ти сама розумієш, не та, — Робін не рушав з місця, очікуючи, поки Василь зникне за поворотом. — Розумний хлопець, — кивнув він услід помічникові, — тільки балакучий дуже. І від своїх, коли що не так, відвертається, — я зрозуміла, що Робін говорить про кляузи Василя на Артема.

— Сам винен. Заохочуєш до такого, от вони й перелаялися, — я теж не відривала погляду від спини Василя.

— Заохочую? — Робін поморщився. — За кого ти мене маєш?

— Залякав дітей тим, що можеш перевіряти.

— А, он ти про що, — Вадим відмахнувся. — Це я для порядку. Щоб не бешкетували. Але не для того, щоб один за одним стеження влаштовували. Він справді спочатку зажадав перевірки для Артема, а потім сам же його виправдовувати почав. Бачиш, настукав зопалу, потім запереживав… Вважатимемо, що виправився. Однак Артемові він нервів, я так розумію, чимало попсував. Мені Серж розповідав.

З усього сказаного я зрозуміла, що Робін нітрохи не підозрював Тимка. Що ж, це десь виправдовувало мої хитромудрі комбінації.

— Стривай, ще хвильку, — попросила я, коли Робін завів авто. — Я валізу викину. Вона не справжня.

Я дістала ключа від наручників, продемонструвала обуреному Робіну підробку й викинула стару валізу на смітник. «Жорик мене вб'є! — промайнуло в думках, — якщо Робін не випередить його, звісно». Незважаючи на те, що значна частина бобін відтворенню не підлягала, а ті, які ще були годні бодай на щось, давно вже переписали на сучасні носії, незважаючи на те, що ні в нас, ні в когось зі знайомих не було магнітофона для їх прослуховування, незважаючи взагалі ні на що, Георгй дуже беріг цю валізу. Але не могла ж я все життя тягати її за собою?

— Як ти могла піддати всіх такому ризику? Якби операція не зірвалася й хлопці, які так розраховували на прилад, прокололись? Ти уявляєш, що було б тоді?! Ти при своєму розумі?! — накинувся на мене Вадим.

— А ти?! — я теж перейшла на крик, але за мить змусила себе стишити голос. — Слухай, так ми нічого не з'ясуємо. Давай посваримося пізніше. Краще поясни мені, що все це означає…

— Ти перша.

— Ні, — крижаним тоном відповіла я, — це я тримаю тебе на гачку, а не