Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

Вадик стражденно закотив очі, різко крутонув кермо, звернув на узбіччя та вилаявся німецькою.

— Ні, ну навіщо сигналити?! — виявилось, лаявся він не на мене. — Чого сигналити? Я що, винен, що в «дев'ятки» цього кретина не працюють повороти? У нормальній країні людині б і на думку не спало, що я можу не показати повороту зумисне, — звернувся Вадим уже до мене. — У нормальній країні мені б поспівчували. Ще й під’їхали б, сказали, що з авто негаразд. А тут просто в менталітеті закладено облити брудом ближнього. Ми від цього кайф ловимо, самореалізуємося. Раніше в чергах самостверджувалися, тепер на дорогах…

— Вадику, — благала я, — заради всього святого, не ухиляйся від теми! Думай про головне! Послухай-но, — я заходилась, немов дитині, пояснювати Робіну, що відбувається. — Тобі загрожує викриття. Забудь про філософію, повернися на землю.

Вадим широко розвів руками.

— Ну про що тут можна розмовляти! — багатозначно сказав він, закликаючи в свідки невидимих глядачів. — Чи варто дивуватись деградуванню нації, якщо навіть кращі її уми…

— Припини! — закричала я. — Ти все одно не зіб'єш мене з пантелику!

— Виходь із машини, — Вадим раптом став дуже серйозним, голос його звучав різко, майже брутально, і я раптом відчула, що боюся таких змін у Робіні.

— Не вийду, — намагаючись приховати хвилювання, пролепетіла я.

— Тоді вийду я, — Робін так і зробив, потім, видно, пожалів мене, схилився до відчиненого вікна й повідомив. — Ну, посидь ще, коли хочеш, незабаром пересядеш до іншого місця. Авто ж бо викрадено. Якщо тебе в ньому помітять…

Я вже стояла поруч із Робіним.

— Так воно краще, — посміхнувся перший колишній чоловік і знову заговорив м'яко і вкрадливо, — я б, звичайно, підігнав його ще на півкварталу ближче до будинку, від якого взяв, але не хочу так ризикувати в твоїй присутності. Через тебе людина на квартал довше бігтиме з лементом: «Украли! Украли!». Не сором?

— А тобі?

— Ні, ну ти взагалі нормальна людина? — Вадим так задурив мені голову, що однозначної відповіді на це запитання я дати вже не могла. — Який лист? Яке викриття?

Ага, значить, він усе-таки чудово зрозумів, про що йшлося.

— Я хочу з'ясувати, що відбувається, — вагомо промовила я, намагаючись наслідувати інтонації солідного Сержа. — Розкажи мені все. Врахуй, дуже багато я вже знаю, тому легко встановлю, в чому ти схочеш мене обдурити. А, так, — я спохопилася, — і ще одне. Зовсім забула. Я хочу, щоб ти відпустив Метра.

— А де, до речі, справжня валіза? — як звичайно, запитанням на запитання відповів Робін. — Без неї ми не зможемо обробити тачку співака…

«Невже Хтось не повідомляє Робіну про свої дії?» — промайнула в мене несподівана думка.

— У надійному місці, — я вирішила й далі блефувати.

— Гаразд, — протягом усього діалогу Робін міцно стискав мою руку, а тут зовсім невластивим йому швидким кроком віддалився від покинутої «дев'ятки», а я, немов П'ятачок з мультфільму про Вінни-Пуха, задріботіла слідом. — Ти, Котько, сама напросилася. Не люблю мати справи з близькими людьми, — раптом знову почав скаржитися він. — То Метр підкачав, тепер ти. Але ж я був такий прихильний до нього! Він, знаєш, незважаючи на всю цю дурню в голові…

— Не відволікайся від головного, — вже з погрозою рикала я.

— Добре, добре. Значить так, буде валіза в мене — з Метром нічого не станеться. У іншому випадку…

Я зупинилась, мов укопана. Такого від першого колишнього чоловіка я ніяк не очікувала. Я тут через нього зі шкіри ладна вискочити! Кращій подрузі голову морочу, щоб не викрити цього негідника! Власному оперові у відставці про Когось ні слова не кажу, щоб ніяк дорогоцінного Вадичка не підставити! А він… Виходить, війна? Тоді тримайся…

— Он як? — я звела брови, примружилася, вперлася в бік вільною рукою і надала обличчю якомога стервознішого виразу. — Ну що ж, негайно йду в міліцію і розповідаю все, що знаю.

— Але, дозволь, ти ставиш мене в безвихідне становище… Не вбивати ж мені тебе справді? — ображено благав Робін.

— Не допоможе, — безжально відрізала я. — Якщо не з'явлюся до завтрашнього ранку, моя людина віддасть викривального листа…

— Гаразд, переконала, — тяжко зітхнув Вадим, — тільки ходімо з вулиці.

— Де Метр?

— Саме там, куди ми й ідемо. У мене вдома. Точніше, у моєму тимчасовому помешканні. Я наймаю приватний дім за містом…

Я уявила нещасного Шурика, що нудиться у вогкому, смердючому підвалі. Заклеєний скотчем рот і зв’язані за спиною руки, безпорадно примружені очі, позбавлені окулярів, змарніле обличчя, та підборіддя гордо підняте…

— Негайно веди мене туди.

Вадим прискорив крок.

— Я, по-моєму, й без того швидко йду, — пробурчав він собі під ніс.

Я ледь встигала торкатися ногами асфальту, так мчав перший колишній чоловік на допомогу другому.

Виявилося, ми летимо ловити таксі.

— Якби ти доклав до платні за будинок ті гроші, які щодня витрачаєш на таксі, то зміг