Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Що, так погано виглядаю? — вдавано образилась я.

— Та ні, — сусід поквапився виправити помилку. — Просто прикмета така. У дзеркало, типу, подивися, щоб не повертатись. Ну і щоб заодно горищну пилюку стерти.

Мене завжди трішки дратувала Тимкова звичка спочатку вигадувати щось для захисту від можливих обвинувачень, а вже потім говорити по суті.

Ми пірнули за ріг будинку й відразу вискочили на дорогу та взялися махати руками до всього, що рухалося. Коли вже сиділи в таксі, я зітхнула з полегшенням та почала давати лад своїй зовнішності. На щастя, в сумці знайшлися і дзеркальце, й гребінець і навіть дещо з важкої косметичної артилерії.

Незабаром агресивна з вигляду брюнетка з кісками, коротко перелаюючись із прихіпованим веснянкуватим хлопчиськом, який настирливо намагався вилучити в неї огидний згорток, перемотаний брудною мотузкою, увійшла до літнього кафе. Цього літа кожен гідний свого звання та призначення кіоск встановлював для клієнтів пластикові столики під яскравими, рябими від усіляких реклам парасолями. Таким чином, усе місто вкрилося міні-кафешками та перетворилось на величезний рекламоносій. Від різноманітних закликів освіжитися й закурити рябіло в мізках, зате завжди було де присісти.

— Ну й де, я тебе питаю, наші друзі? — трохи стервозно поцікавилась я, перш ніж відрядити його по сік.

— Ще п'ять хвилин. Не дрейф, надійдуть, — з інтонацій сусіда я зрозуміла, наскільки він стомився від мене. — Слухай-но, ця твоя жахлива ганчірка привертає увагу значно більше, ніж сама валіза. Давай розмотаємо!

Я теж стомилася з ним сперечатись, тому нічого не відповіла, тільки сильніше стисла ногами поставлену просто перед собою валізу. Сусід тяжко зітхнув і рушив до кіоска.

Дивно, але про маскування в цій компанії подбала тільки я. Серж і Васько були вдягнені зовсім так само, як три години тому. Тільки плече Василя відтягала плямиста спортивна сумка.

— А чого ховатися? — захихотів Васько. — Та й маскуватися нема чим! У мене — точно. Усе, що є з одягу, — на мені.

— Хіба десь написано, що людям забороняється пити в кафе пиво? — підвів брови Серж.

— Цікаво, на що ж ти витрачаєш гроші, отримані за викрадення авто? — я не стрималась, звертаючись до Василя.

— На потреби серця, — серйозно відповів вів.

— На бабів, чи що? — підтримав мене й досі сердитий на Васька Артем.

— На музику. У мене вже знаєш, скільки дисків? — Василь ображено махнув на нас рукою і відвернувся. — На біса перли тут розсипати перед усякими! — він звертався вже тільки до Сержа.

Той осудливо похитав головою і глянув на мене. По суті, він був правий. Я винна. Я перша почала. Аби виправитись, я хотіла гарненько розпитатися у Василя про його музичну колекцію, але Сергій зробив заперечний жест і заговорив про справи.

З подальшого я зрозуміла, що переодягання було потрібне лише Артемові. Сусід сидів за столиком, не скидаючи шкільного рюкзачка, та підморгував мені, щоб не хвилювалася.

Однак це було марно. Я хвилювалася. Я дуже хвилювалася. Стукіт власного серця заглушав для мене й надривний галас радіоприймача, й розмови хлопців. Робін так і не з'явився. Надії полишили мене остаточно. Хоч би як бажав Вадим знайти нас, тепер уже не зміг би. Іншого ж пункту зупинки перед початком операції з викрадення «Бентлі» не планувалося.

«Втекти? — майнула очманіла думка. — Зізнатися в усьому? Що ж його, в дідька, робити?»

— Ну гаразд, — Серж підвівся й галантно схилив підборіддя на знак прощання. — Ми з Артемом ненадовго відлучимося. Справи, знаєте…

— Сергію, зачекай, — уже не вперше цю розмову починала я. — Не йдіть…

Сусід боляче штовхнув мене під столом ногою, схилився до самого вуха й шепнув: «Я за тебе поручився!» У очах Василя двома холодними лезами зблиснуло щось недобре.

— Якщо боїшся, не треба було лізти, — серйозно сказав він, та враз і налякався, чи не перегнув, тому додав жартівливо: — Хто вовка боїться, тому в око стрель.

Сергій мої слова взагалі проігнорував.

— Якщо за сорок хвилин не прийдемо, ти, Василю, за старшого. Підеш розвідаєш, що і як. Дерево, з якого в них усе видно, знаєш? Коли що, чекайте зв’язку з Робіним. Він страхувати обіцяв.

Василь кивнув.

«Так, зараз вони підуть на виконання першої частини операції. Довідаються, що в особняку «Бентлі» нема, розчаруються, повернуться та скасують операцію, — заговорювала я власну тривогу. — Зараз їм нічого не загрожує. Нахабнуватий хлопець з пожежної охорони. Подумаєш… У крайньому разі, виженуть і слухати не схочуть…»

Ідея з пожежником, каюся, була моя. Намагаючись придумати, як би нейтралізувати охорону, ми з Артемом вигадали ряд цілковито нездійсненних варіантів. На жаль, деякі з них видалися Сержу реальними. Прислугу поп-зірки відпускали по домівках доволі рано, тому в особняку, за відомостями Тимка, мали залишатися п'ятеро — двоє охоронців, які сидять у альтанці посеред двору, та дружина поп-зірки з двома дітьми — в будинку. Тимко розповідав: «Діти маленькі. Уже ходять і розмовляють, але ще нічого, типу, не розуміють. Та ні, не старшокласники. Дошкільного віку, я гадаю. Судячи з бантів — дівчиська, але шкодять, типу, як хлопчаки». Діти й дружина зарані вкладалися спати, тому їх можна було спокійно не брати до уваги. Охоронців необхідно було приспати. Спостережливий Артем твердив, що та зміна, яка мала чергувати цього вечора (і це був додатковий аргумент, щоб розпочати операцію), полюбляла виносити з собою залізні кухлі та банку з заваркою. Вони курили та попивали круто заварений чай, лікуючись таким чином від сонливості.

Коли я почула ці