Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Вадь, — несподівано мене буквально пронизали жалощі до цієї людини, що заплуталася у власних іграх, — пошукаймо компромісу. Я не можу дозволити тобі й надалі морочити дітям голови та тримати їх у полоні дорослих… Ти безжально граєшся їхніми долями. Твої експерименти на людях — це жахливо.

— Атож, — навдивовижу легко погодився Робін, — певна річ, пошукаймо. Якби ти знала, як мені самому набридла роль негідника, — гіркота в інтонації не дозволяла засумніватися в його щирості. — Спочатку я думав, що все це буде весело. Я сам домігся всього, що нині маю. Мені хотілося навчити людей не боятися домагатись свого… Але виявилося, — Робін говорив уже не мені, здається, він формулював почуття для самого себе, — виявилося, що це не так просто. Вести когось за собою — величезна відповідальність. Я б сказав завелика відповідальність як на людину. Зайва, не потрібна. Я не хочу більше всіх цих експериментів. Годі. Я хочу спокійно спати ночами. Знаєш що? — нарешті він розтис обійми та раптом пожвавішав. — Таж Метр, він дуже розумний хлопець… Ось із ним і порадимося. Він-бо точно щось та придумає. Домовилися?

— А де він? — я й досі ще схлипувала.

— Та тут, де ж іще! — Вадим вказав рукою на двері, що вели вглиб дому.

Я кинулася до тих дверей.

Попри найгірші мої очікування Шурик був гладко виголений, підтягнутий і виглядав, мабуть, значно краще, ніж протягом усіх довгих років, прожитих на волі. Бранця розмістили в просторій, але захаращеній меблями кімнаті, єдиним недоліком якої була відсутність вікон. Шурик, звично зсутулений, сидів за комп'ютером. На моніторі звивалися, стрибали та стікали кров’ю монстри. Усе це я спостерігала крізь вічко міцних дверей.

— Відчиняй, — потроху закипаючи, вичавила я з себе.

Робін байдуже гмикнув і натис кнопку дзвінка. По моніторі миттєво пробігли якісь перешкоди.

Шурик з досадою вдарив кулаком по столі, потім, видно, згадав, через що виникає перешкода, і скинув навушники. Вадим ще раз натис на дзвінок.

— Хто там? — не повертаючи голови до дверей, гукнув Шурик, який і далі натискав якісь кнопки на клавіатурі.

«Якщо він зараз відчинить двері зсередини, я його придушу», — чомусь подумалося мені. Але тут я помітила замок, який висів на зовнішньому боці дверей, і трохи заспокоїлась.

— Ти здивуєшся, але тут не тільки я, — прокричав у відповідь Робін.

Шурик з цікавістю скосив око на двері.

— Усі попередження в силі, — тоном людини, що дотримується обридлих і пустих формальностей, знову погукав Робін. — Увага, ми заходимо.

Робін зняв замок, повісив його на гвіздок обіч дверей і дістав ключі від звичайного дверного замка. Двері відчинялися всередину, значить, вибити їх Шурка не міг.

— Катерина? — Шурик підхопився.

— Ну ти даєш! — я все-таки не стрималася. — Ми там через тебе божеволіємо, ночей не спимо… А ти тут біля комп'ютера спокійнісінько розважаєшся!

Шурик перевів запитливо-вимогливий погляд на Робіна.

— Не дивися на мене так, — Вадим стояв біля дверей, не виймаючи рук із кишень. — Я дзвонив твоїй дружині, слово честі.

— Він дзвонив, — заступилась я за Вадима, якого неправильно зрозуміли, — тільки ми через той дзвінок ще більше розхвилювалися…

— Баби, — розвів руками Робін і відразу знову поклав руку на пістолет.

— Знаєш, Катерино, — Шурик посміхнувся, — коли є тільки два варіанти — розважатися за комп'ютером спокійно чи знервовано, я обираю перше… На біса марно переводити нервові клітини?

— Але ти хоча б намагався втекти? — сваритися з другим колишнім чоловіком зараз мені абсолютно не хотілося і я старанно придумувала йому виправдання.

— Намагався-намагався, — чоловіча солідарність не дала Вадикові змовчати, — він ще й не таке намагався. Не вийшло, от і заспокоївся.

Кілька секунд ми всі троє силкувалися осягнути все, що відбувається.

— Стривай-но! — раптово хором вигукнули мої колишні чоловіки, дивлячись один на одного. Однакові інтонації свідчили про доволі тісне спілкування та тривалі розмови на філософські теми. — А звідки ви знайомі?

— Взагалі, я її колишній чоловік, — ще раз у один голос відповіли вони.

— А я тоді хто? — так само дружно запитали обоє.

— Господи, Котенько, з тобою точно можна з глузду з'їхати! Метр, я завжди знав, що в нас однакові смаки, — Робін усе-таки перетяг ковдру ініціативи на себе. — 3 цим дозвольте віддалитися, — не змінюючи інтонації, додав він.

За мить обстановка, що вже ледь схилялася в бік гумору, знову стала надзвичайно трагічного. Робін вискочив за двері, поквапливо загримотів замками та задзенькав ключами.

— Як ти можеш! — я заходилася товкти кулаками в одвірок. — А викривальний лист? Робін! Негайно відчини! Вадику, це нечесно!

— Котенько, перестань, — голос Вадима крізь двері видавався мало не жалібним, — зважай на мої сиві нерви, — схоже, Робін теж переспілкувався з Василем. — А щодо листа — сама винна. Не треба було його писати. Зараз підніму всіх хлопців, оголошу термінову евакуацію. Поки твого листа хтось там прочитає, встигнемо всі сюди перебратися. Про це місце ти там написати не встигла. Не засмучуйся, Котенько…

— Тобто як це не засмучуйся! — я і далі била в двері. — Я йому і те, і це… А він мене під замок!

— Метр, благаю, заспокой її! — Вадим вважав мене несамовитою,