Безтурботний - Ю. Несбе

Коли від антрекота не залишилось і сліду, Ґреґор із новою силою голосно загавкав на дорогу. Харрі підійшов до поручнів і відв’язав ланцюг. Він ледве втримався на ногах на слизькому ґрунті, коли Ґреґор спробував вирватись, а потім рушив за ним по стежині, що вела через дорогу, і далі по крутому схилу, де внизу чорні хвилі розбивались об гладенькі скелі. Ноги застрягали у високій мокрій траві, вона мовби намагалась утримати його, але тільки коли під мартенсами Харрі заскрипіли легкі камінчики й пісок, Ґреґор зупинився, задерши вгору товстий хвіст. Вони опинилися на березі. Був приплив, вода майже досягала краю густо порослого травою схилу і накочувалася на пляж із таким шипінням, ніби морська піна виносила на берег вуглекислоту, залишену на піску черговою хвилею. Ґреґор знову загавкав.

— Він що, на катері звідси змився? — запитав Харрі чи то Ґреґора, чи то самого себе. — Сам чи з кимось іще?

Відповіді, зрозуміло, не було. Хай там як, сліди в цьому місці закінчувалися. Харрі потягнув за нашийник, проте величезний ротвейлер не зрушив із місця. Тоді Харрі запалив кишеньковий ліхтарик марки «Магліте» і направив його в бік набігаючих хвиль. Але нічого, крім гребенів, які нагадували білі смужки кокаїну на чорному склі, не побачив. Мілководдя тяг-лося, судячи з усього, далеко від берега. Харрі знову потягнув за нашийник, але тут Ґреґор почав рити кігтями пісок і страшно завив.

Харрі зітхнув, вимкнув ліхтарик і попрямував назад до будинку. У кухні він зварив собі кави, прислухаючись до собачого гавкоту, що лунав удалині. Харрі допив чашку і знову вирушив на берег, знайшов заглиблення у скелі, де і сховався від вітру. Він закурив сигарету і спробував зосередитися. Потім закутався в пальто й заплющив очі.

Якось уночі, коли вони лежали у неї в ліжку, Анна висловила одну думку. Скоріше за все, це відбулося вже ближче до кінця їхньому півторамісячного роману — і скоріше за все, він був набагато тверезішим, аніж зазвичай, позаяк уже запам’ятав її слова. Вона сказала, що ліжко її — корабель, на борту якого вонй з Харрі, двоє самотніх людей, які зазнали аварії, кидаються по бурхливих водах і більше всього на світі бояться побачити землю. Невже так і сталося, невже і справді вони побачили землю? Йому здавалося, що це не так, що йому вдалося списатися на берег, просто стрибнувши через борт. Але, можливо, він помилявся.

Він заплющив очі та спробував уявити, який вона мала вигляд. Не тоді, коли вони були в ролі жертв аварії, а тоді, коли він бачив її востаннє. Тоді вони пообідали. Це точно. Вона налила йому чогось, може, вина? Він випив? Точно. Вона ще підлила, він абсолютно втратив контроль над собою. Налив собі сам. Вона сміялася. Цілувала його. Танцювала перед ним. За звичаєм, нашіптувала у вухо лагідні слова. А потім вони кинулися в ліжко і пропали в обіймах одне одного. Невже і справді вона з такою легкістю пішла на це? А він?

Ні, так бути не могло.

Але Харрі не знав напевно, як усе було. І не міг до кінця відкинути думку, що він із блаженною усмішкою ніжився в обіймах новознайденої коханки в будинку на Соргенфрі-гате, тоді як Ракель у Москві лежала* втупившись у стелю готельного номера, і їй ніяк не вдавалося заснути, бо вона могла втратити сина.

Харрі зіщулився. Сирий, гострий вітер пронизував його наскрізь, наче він був привидом. Досі він старанно відгонив од себе ці думки, а тут вони разом насунули на нього. Якщо вже він не знає, чи міг зрадити найдорожче в житті, то як йому судити про свою здатність зробити той або інший вчинок? Якщо вірити Еуне, в стані сп’яніння людина або виявляє свою справжню суть, або, навпаки, ховає її. Але хтозна, що саме в ній закладене?! Люди ж не роботи, та й хімічні процеси в мозку проходять коли як. Хто зуміє перерахувати все, що людина може натворити під впливом обставин або матеріальних каталізаторів?

Харрі здригнувся й вилаявся. Тільки тепер він усе зрозумів. Зрозумів, навіщо йому було необхідно знайти Арне Албу, перш ніж того змусять замовкнути навіки. Не тому, що він поліцейський до самих кісток, і не тому, що захист принципів правової держави став його особистою справою. А тому, що йому потрібно було знати, як усе сталося насправді. А Арне Албу — єдиний, хто міг розповісти про це.

Харрі знову заплющив очі. Вітер стиха посвистував у тріщинах гранітних скель, вносячи різноманітність до тягучого, монотонного шуму моря.

Коли він знову розплющив очі, було вже не так темно. Вітер розігнав хмари, і над ним матово світили зірки. Місяць перемістився на небосхилі. Харрі подивився на годинник. Він просидів в укритті майже цілу годину. Ґреґор все так само скажено гавкав у бік моря. Харрі підвівся на задерев’янілих ногах і попрямував до нього. Почався відплив, вода відступила, і під ногами в нього опинився широкий піщаний пляж.

— Ходімо, Ґреґоре, нічого нам тут не знайти.

Пес спробував куснути його, коли Харрі взявся за нашийник, і він інстинктивно відступив на крок назад. Примружившись, подивився в бік моря. Місячні відблиски грали на чорній поверхні води, але він усе ж таки побачив попереду те, чого не розгледів, коли припливна хвиля досягала максимального рівня. Схоже, там стирчали верхівки двох кнехтів. Харрі підійшов до самої води і знову ввімкнув ліхтарик.

— Господи Ісусе! — прошепотів він.

Ґреґор рвонув уперед навпростець по воді, і Харрі рушив за ним, грузнучи в піску. Він пройшов метрів десять, але вода не діставала йому й до коліна. З води стирчали не кнехти, а пара черевиків. Італійських, ручної роботи. Харрі направив ліхтарик униз, і світло його вихопило синяво-білі щиколотки, подібні до двох колон надгробка.

Підхоплений вітром, крик Харрі миттєво потонув у гуркоті хвиль. А ось ліхтарик, який він упустив, залишився на піщаному дні й світив іще майже цілу добу. До наступного літа, коли його знайшов маленький хлопчик і відразу помчав із ним до батька, чорна фарба під впливом морської води облізла, і ніхто з них не міг уявити, що знайдений Mini Maglite якимсь чином пов’язаний із жахливою торішньою знахідкою, про яку писали в газетах. Але зараз, на літньому сонці, здавалося, що ця історія