Безтурботний - Ю. Несбе
Харрі почув завивання сирен. Утім, він чув їх уже давно. Білі автомобілі з увімкненими блакитними мигалками промчали в бік Грьонланнслейрет. Він постарався не думати, за яким викликом вони виїхали. Видно, не йому з цією справою розбиратись, а якщо і йому, нічого, почекають. До ранку.
Том Волер вирішив, що заявився дуже рано, що у мешканців блідо-жовтого будинку є якісь справи в місті у денний час. І тому, натиснувши нижню й останню кнопку домофону, він уже було зібрався ретируватись, як раптом почув приглушений металевий голос:
— Алло?
Волер обернувся.
— Привіт, це… — він подивився на табличку з іменами мешканців поряд із кнопкою, — …Астрід Монсен?
Двадцять секунд по тому він уже стояв на сходовому майданчику перед відчиненими на ланцюжок дверима, із-за яких його роздивлялася перелякана на смерть жінка з веснянкуватим обличчям,
— Можна мені увійти, фрьокен Монсен? — запитав він і оголив зуби в усмішці у стилі Девіда Хасселхоффа.
— Ні, не можна, — пропищала господиня квартири. Ймовірно, «Рятувальників Малібу» вона не бачила.
Він простягнув їй своє посвідчення:
— Мені треба поставити вам декілька запитань відносно смерті Анни Бетсен. Ми вважаємо тепер, що це не було самогубство. Мені відомо, що один із моїх колег розслідував справу за особистою ініціативою й розмовляв із вами на цю тему.
Том Волер чув, що тварини, особливо хижаки, можуть чути страх по запаху. Але це його не дивувало. А дивувало його те, що не всі володіють таким умінням. У страху таке ж летюче гіркувате амбре, як у бичачої сечі.
— Чого ви так боїтеся, фрьокен Монсен?
Зіниці у неї ще більше розширилися. Волосся на потилиці у Волера стало дибки.
— Нам дуже важлива ваша допомога, — сказав він. — Найголовніше у відносинах між поліцією і простими людьми — це чесність, хіба ви не згодні?
Очі в неї забігали, і він вирішив скористатися шансом:
— Мені здається, мій колега якимсь чином замішаний у цій справі.
У неї відвисла щелепа, і вона безпорадно втупилася в нього. Перемога!
Вони сіли в кухні. Коричневі стіни були суцільно обвішані дитячими малюнками, і Волер вирішив, що в неї купа племінників. Слухаючи її, він робив позначки у блокноті.
— Я почула гуркіт на сходах, вийшла і на майданчику прямо перед своїми дверима побачцла чоловіка, що зігнувся в три погибелі. Він, напевно, впав, і я запитала, чи не має потреби він у допомозі, але ясної відповіді не отримала. Тоді я піднялася вгору й подзвонила в квартиру Анни Бетсен, але і вона не відповіла. Я знову спустилась і допомогла йому підвестися на ноги. Навколо валялися речі, що випали в нього з кишень. Я знайшла гаманець і банківську картку з ім’ям і адресою. Потім допомогла йому вийти на вулицю, зупинила таксі й повідомила шоферові адресу. Ось усе, що мені відомо.
— І ви упевнені, що це була та людина, яка пізніше приходила до вас? Тобто Харрі Холе?
Вона глитнула. І закивала головою.
— Чудово, Астрід. А як ви здогадалися, що він був у Анни?
— Чула, як він прийшов.
— Ви чули, як він прийшов, і чули, як він увійшов до квартири Анни?
— У мене робочий кабінет просто біля сходів. І там усе чути. У нас же будинок дуже тихий, рідко коли щось трапляється.
— Можливо, ще хтось приходив до Анни того вечора?
Вона зачекала:
— Мені здалося, що хтось пробрався вгору по сходах відразу після того, як поліцейський виїхав. Але здається, це була жінка. У туфлях на високих каблуках. Зовсім інший звук виходить. Я подумала, що це фру Гундерсен із четвертого поверху.
-Хто?
— Вона зазвичай, коли вихилить кілька скляночок у «Старого майора», от так по сходах додому добирається.
— А постріли ви чули?
Астрід похитала головою:
— Ні, у нас між квартирами хороша звукоізоляція.
— А номер таксі не запам’ятали?
— Ні.
— О котрій годині ви почули гуркіт на сходах?
— О чверть на дванадцяту.
— Ви упевнені, Астрід?
Кивнувши, вона зробила глибокий вдих.
Волер здивувався, з якою твердістю вона вимовила наступну фразу:
— Це він убив її.
Він відчув, як у нього почастішав пульс. І сильно:
— Що примушує вас стверджувати це, Астрід?
— Я зрозуміла, що тут щось не так, почувши про самогубство Анни. Цей до нестями п’яний чоловік валявся на сходовому майданчику, а коли я подзвонила в двері Анни, вона не відповіла, адже так? Я думала звернутися в поліцію, але тут він заявився знову… — Астрід подивилася на Тома Волера так, ніби вона тонула, а він її рятував. — І насамперед запитав, чи впізнаю я його. Ось я і зрозуміла, що він мав на увазі, чи не так?
— І що ж він мав на увазі, Астрід?
Голос у неї зазвучав на пів-октави вище:
— Навіщо вбивці питати єдиного свідка, чи впізнає він його? Ви як думаєте? Він, звичайно, залякати мене з’явився, показати, що зі мною буде, якщо я його видам. Ось я і зробила, як він хотів: сказала, що бачу його вперше.
— Але ж ви говорите, що він і пізніше приходив і випитував вас про Арне Албу?
— Так, видно, хотів із моєю допомогою перекласти провину на іншого. Зрозумійте, який страх мене охопив. Я прикинулася, що нічого не знаю, і лише підтакувала йому… — Волер зрозумів, що у неї від хвилювання перехопило горло.
— Ну а зараз ви готові прр все це розповісти? У тому числі й у суді під присягою?
— Так, якщо ви… якщо я відчуватиму себе в безпеці.
В іншій кімнаті пролунав сигнал комп’ютера про повідомлення, що надійшло. Волер подивився на годинник. Половина п’ятої. Діяти треба швидко. І краще за все зробити все ще сьогодні ввечері.
За двадцять хвилин до п’ятої Харрі відімкнув двері своєї квартири і тут пригадав, що вони з Халворсеном домовлялися сьогодні позайматися на велотренажерах. Він роззув черевики, ввійшов до вітальні й натиснув клавішу «Ріау» на автовідповідачі, що блимав. Дзвонила Ракель:
— Суд призначено на середу. Я замовила квитки на
