Безтурботний - Ю. Несбе

— Старший інспектор Том Волер, — відрекомендувався він і сів напроти неї. — Я розумію, який шок ви пережили, і хоча це прозвучить банально і навряд чи допоможе вам зараз, але я все ж таки хотів би висловити співчуття. Я сам нещодавно втратив близьку мені людину.

Він витримав паузу. Поки вона нарешті підвела очі і їхні погляди зустрілись. Очі в неї були*затьмарені, й Волер спершу вирішив, що це від сліз. І лише коли Вігдіс Албу заговорила, він зрозумів, що вона п’яна:

— Сигаретою не пригостите, констеблю?

— Називайте мене Том. Я не палю. На жаль.

— Скільки мені ще тут маятися, Томе?

— Я постараюся, щоб ви виїхали звідси якнайскоріше. Просто мені треба поставити вам кілька запитань. Домовилися?

— Домовилися.

— Ну й чудово. Як по-вашому, хто-небудь міг бажати смерті вашому чоловікові?

Вігдіс Албу підперла підборіддя рукою і подивилася у вікно:

— А де ж інший констебль?

— Пробачте, не зрозумів?

— Хіба він не мав приїхати?

— Який констебль, фру Албу?

— Харрі. Адже він веде цю справу, хіба не так?

Така швидка — в порівнянні з його однокашниками — кар’єра Тома Волера пояснювалася перш за все його вмінням діяти так, аби ніхто, у тому числі й адвокати в суді, не мали підстав сумніватися в достовірності зібраних ним доказів. Інша ж причина полягала в чутливості волосся у нього на потилиці. Бувало, звичайно, що воно не реагувало, коли потрібно. Але такого, щоб воно реагувало без приводу, ніколи не траплялось. А тут воно відреагувало.

— Ви маєте на увазі Харрі Холе, фру Албу?

— Можете зупинити тут.

Більше за все Тому Волеру подобався її голос. Він під’їхав до тротуару, нагнувся над кермом і почав роздивлятися рожеву віллу, що вінчала собою вершину пагорба. У променях післяполудневого сонця в саду вгадувалась якась тварина.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказала Вігдіс Албу. — Спасибі, що звільнили мене від цього Сьоренсена, та ще й до будинку підкинули.

Волер усміхнувся теплою усмішкою. Він знав, що усмішка вийшла саме теплою. Багато хто говорив йому, що він схожий на Девіда Хасселхоффа в «Рятувальниках Малібу», що в нього таке ж підборіддя, така ж фігура і така ж усмішка. Він бачив «Рятувальників» і розумів, про що йдеться.

— Та ні, це мені слід вам дякувати, — сказав він.

І не схибив проти істини. За час шляху від Ларколлена він дізнався багато цікавого. Наприклад, що Харрі Холе намагався довести причетність її чоловіка до вбивства Анни Бетсен,яка — коли пам’ять йому не зраджує — якийсь час тому сама наклала на себе руки у квартирі на Соргенфрі-гате. Справу було тоді порушено й закрито, Том Волер сам констатував самогубство і написав висновок. Так чого цей йолоп Холе тепер нишпорить? Намагається помститися заклятому недругові? Невже Холе розраховує скомпрометувати його — Тома Волера, довівши, що Анну Бетсен убили? Що завгодно могло спасти на думку цьому недоумкуватому п’яниці, але Волер не розумів, навіщо Холе з такою енергією взявся за розслідування, яке у гіршому разі доведе, що Волер зробив поспішний висновок. Думка про те, що Харрі рухало просте бажання розкрити злочин, він відкинув одразу ж: тільки у кіно детективи так бездарно витрачають свій вільний час.

Але позаяк той, кого Харрі підозрював, убитий, з’явилася можливість подумати і про інші відповіді. Волер не знав, які саме, але оскільки волосся в нього на потилиці ясно дало зрозуміти, що справа ця пов’язана з Харрі Холе, в його інтересах знайти ці відповіді. І коли Вігдіс Албу запросила Тома Волера на чашку кави, він одразу ж погодився. Звичайно, його збуджувала думка про інтрижку з новоспеченою вдовою, але головне — з’явився шанс одірватися від суперника, який дихав йому в потилицю ось уже — скільки там? — вісім місяців.

Так, вісім місяців минуло відтоді, як через чергову дурість Сверре Ульсена Елен Єльтен викрила Тома Волера як головного організатора групи, що займалася доставкою контрабандної зброї в Осло. Наказавши Ульсену прибрати її, щоб перешкодити їй розголосити справу, він усвідомлював, що Холе не заспокоїться, поки не знайде її вбивцю. Тому він і поклопотався про те, щоб самому опинитися на місці злочину і застрелити підозрюваного у вбивстві з метою «самооборони» при затриманні. Ніяких доказів проти нього самого не було, та все ж часом у нього виникало неприємне відчуття, що Холе напав на слід. І що він може бути дуже небезпечний.

— У будинку стало так порожньо, коли всі роз’їхалися, — сказала Вігдіс Албу, відмикаючи вхідні двері.

— І як довго ви вже… як би це… живете сама? — запитав Волер, піднімаючись услід за нею до вітальні. Йому все так само подобалося те, що він бачив перед собою.

— Діти у моїх батьків у Нордбю. Я хотіла, щоб вони побули там, поки все вляжеться, — вона зітхнула й сіла в одне з двох глибоких крісел. — Мені треба випити. А потім подзвонити їм.

Том Волер стояв і дивився на неї. Своїми останніми словами вона все зіпсувала, і легке збудження, що виникло було, пропало. Та й вигляд у неї тепер був старшої. Можливо, тому, що почала тверезіти. Сп’яніння згладжувало її зморшки й пом’якшувало лінію рота, який тепер затвердів і став схожий на червонувату щілину.

— Сідайте, Томе. Зараз я зварю каву.

Він плюхнувся на диван, а вона вийшла на кухню.

Він розсунув ноги і побачив бліду пляму від місячних, таку ж, як на дивані в нього удома.

Спогад викликав у нього усмішку.

Спогад про Беате Льонн.

Мила, безневинна Беате Льонн, яка сиділа напроти нього за столиком в кафе і ковтала кожне його слово, мовби цукрову крихту в каві-латте, напої для маленьких дівчаток. «Здається, найголовніше — прагнути завжди бути самим собою. Найголовніше у відносинах між людьми — це чесність,™ не згодна?» З молодими дівчатами деколи важко вгадати, з яким пафосом вимовляти такі банальності, але у випадку з Беате Льонн він потрапив у десятку. І вона слухняно пішла за ним до нього додому, де він зробив нашвидкуруч напій, зовсім не схожий на дівочий.

Волер мимоволі розсміявся. Навіть наступного дня Беате Льонн думала, що зламалася через утому і незвично міцний для неї