Безтурботний - Ю. Несбе

— У машині. А де мама?

— Її немає.

— Здається, їй до суду тільки завтра?

— У неї зустріч з адвокатами на Кузнецькому Мосту, — сказав Олег ламким голосом. — Вона повернеться за годину.

—- Послухай, Олеже, ти можеш дещо передати мамі? Скажи, що вам необхідно змінити готель. Причому негайно.

— Чому?

— Тому що я так сказав. Тільки передай їй це, о’кей? А я пізніше зателефоную.

— Гаразд.

— Чудово, малюк. А мені час бігти.

— Ти…

—- Що?

— Та ні, нічого.

— О’кей. І не забудь передати мамі те, що я сказав.

Ейстейн пригальмував і під’їхав до тротуару.

— Почекай тут, — сказав Харрі й виліз із машини. — Якщо я не повернуся за двадцять хвилин, подзвониш по номеру, який я тобі дав, в Опервідділ. І скажеш…

— Що старший інспектор Холе із забійного відділу просить негайно прислати патрульну машину з озброєним екіпажем. Я запам’ятав.

— Гаразд. А почуєш постріли — дзвони відразу ж.

— Так і зроблю. А що за фільм сьогодні?

Харрі подивився в бік вілли Албу. Собачого гавкоту він не чув. Темно-синій БМВ на невеликій швидкості проїхав повз них і зупинився далі на вулиці. А більше ні звуку.

— Як завжди, — неголосно відповів Харрі.

Ейстейн посміхнувся:

— Круто?! —- Потім він стурбовано зморщив лоб: — Правда круто буде? Не просто страшенно небезпечно?

Двері відчинила Вігдіс Албу. На ній була свіжовипрасована біла блуза і коротка спідниця, але злегка затьмарені очі швидше наводили на думку, що вона тільки-тільки підвелася з ліжка.

— Я дзвонив вашому чоловікові на роботу, — пояснив Харрі, — але мені сказали, що сьогодні він удома.

— Дуже може бути, — сказала Вігдіс, — тільки він тут більше не живе. —- Вона розсміялась. — А що вас дивує, старший інспекторе? Адже я від вас дізналася про цю… цю… — вона зробила жест, ніби прагнула підібрати якесь інше слово, але потім криво посміхнулася, немов зрозуміла, що іншого слова просто не існує, — …шльондру.

— Можна мені увійти, фру Албу?

Вона здвигнула плечима. Мовби раптом здригнулася від холоду:

— Називайте мене Вігдіс або як завгодно ще, тільки не так.

— Вігдіс, — Харрі коротко поклонився. — Тепер мені можна ввійти?

Вона звела тонкі, вищипані в ниточку брови, зачекала, а потім махнула рукою:

— А чом би й ні?

Харрі почувся слабкий запах джину, але це міг бути і запах її парфумів. У будинку ніщо не указувало на те, що в сім’ї не все добре, — чисто, прибрано, пахнуть свіжі квіти у вазоні на стійці бару. Харрі відзначив, що покривало на дивані ще більш білосніжне, ніж коли він сидів на ньому минулого разу. З динаміків, місцерозташування яких йому встановити не вдалося, тихо лилася класична мелодія.

— Малер? — запитав Харрі.

— Greitest hits[39], — відповіла Вігдіс. — Арне купував тільки збірні альбоми. Його цікавили лише кращі речі, як він сам говорив.

— Добре, що він не всі альбоми забрав із собою. І де він, до речі?

— По-перше, тут йому нічого не належить, а де він там перебуває, не знаю і знати не хочу. Пригостите сигаретою, старший інспекторе?

Харрі простягнув їй пачку й якийсь час спостерігав, як вона безуспішно морочиться з масивною настільною запальничкою з тику та срібла. Потім він перегнувся через стіл і дав їй прикурити від своєї, одноразової.

— Дякую. Здається, він за кордоном. Де-небудь у жаркому місці. Боюся, щоправда, не такому жаркому, як мені хотілося б.

— М-м. А що ви маєте на увазі, кажучи, що йому тут нічого не належить?

— Тільки те, що сказала. Будинок, меблі, машина — це все моє, — вона різко видихнула дим. — Можете поцікавитись у мого адвоката.

— А я-то думав, це все на гроші вашого чоловіка.

— Не називайте його так! — Вігдіс Албу затягнулася так глибоко, ніби збиралася викурити сигарету за одну затяжку. — Авжеж, гроші в Арне були. І достатньо, щоб купити і цей будинок, і меблі, і машини, і одяг, і заміський будинок, і прикраси, які він мені дарував, тільки щоб я красувалася в них, коли ми збиралися з нашими так званими друзями. Чужа думка — ось що для Арне було головним. Думка його рідні, моєї, колег, однокашників. — Гнів надав її голосу якогось важкого, металевого звучання, мовби вона говорила в мегафон. — Усі ми могли бути лише глядачами на святі під назвою «велике життя Арне Албу» і захоплюватися ним, коли справи йшли добре. Якби Арне з такою ж енергією займався справами компанії, з якої прагнув зірвати оплески оточення, то, цілком імовірно, «АТ Албу» не розвалилося б, як це сталося насправді.

— М-м. А ось «Вісник підприємництва» пише, що «АТ Албу» успішне підприємство.

— «Албу» — це сімейне підприємство. Акції його на біржі не зареєстровані, і йому необов’язково надавати докладну бухгалтерську звітність. Арне створював враження, що фірма приносить прибуток, продаючи її власність. — Вона з силою загасила в попільничці недопалену і до половини сигарету. —- Кілька років тому у фірми з’явилися проблеми з ліквідністю, а Арне сам ніс відповідальність по боргах, ось він і перевів і будинок, і решту всієї власності на моє ім’я та ім’я дітей.

— М-м. Але ж покупці заплатили заправлену ціну. Тридцять мільйонів, писали в газеті.

Вігдіс гірко посміхнулася:

— Виходить, і ви купилися. Що ж, зрозуміло, красива історія — фірма продається, щоб власник міг більше займатися сім’єю. Арне на такі штучки здатний, цього в нього не відбереш. Я скажу так — у нього був вибір: або добровільно розлучитися з підприємством, або оголосити себе банкрутом.

— Ну а де ж тридцять мільйонів?

— Арне, коли захоче, може бути з біса привабливий. Люди в таких випадках легко йому вірять. Тому він чудово веде переговори, особливо у складних ситуаціях. Ось чому і банк* і постачальник якийсь час допомагали йому утримувати фірму на плаву. У права власності вступив постачальник, але в договір із ним, який мав стати актом про беззастережну капітуляцію, Арне вдалося включити два пункти. По-перше, він зберіг за собою заміський будинок, який записаний на його ім’я. А по-друге, покупець погодився вказати ціну в тридцять мільйонів. Для нього це не має значення — саме стільки заборгувало йому «АТ Албу». А ось для іміджу Албу це