Заміж у покарання - Марія Акулова

Тримаю паузу, щоб не ляпнути ще якусь дурницю. Айдар теж недовго мовчить, потім зітхає, пропонуючи:

– Зі мною пообідаєш? Чи маєш уже плани?

***

За час очікування Айдара я доводжу себе до стану запаленого нерва. Цього разу, звичайно ж, не йду ні чепуритися, ні перевзутися. Навіщо?

Зневагу до себе ж викликає навіть те, що слухняно стою на тротуарі в очікуванні його автомобіля.

Прокурор передзвонив і сказав, що трохи затримується, і я відповіла йому: «нічого страшного».

Звісно, нічого страшного. І в тому, що з іншими спить теж. І в тому, що за мене вирішує. Раз. Другий. Третій...

Коли переді мною гальмує позашляховик, ейфорія через дзвінок та пропозицію змінюється роздратуванням.

Навіщо погодилася? От навіщо?

Залізши, голосно грюкаю дверима.

– Доброго дня, – кажу не чоловікові, а лобовому склу. Викликаю у нього усмішку. Собі організовую бурю у склянці.

– Кудись хочеш?

Роздратовано пересмикую плечима. Такі складні почуття: я і хочу показати йому, що незадоволена, і боюся, що перегну, а він вирішить залишити мене наодинці з образами.

– Ви напевно встигли роздивитися, походити по закладах. Довіряю вашому смаку.

Хотіла сказати просте «мені без різниці», але врешті назовні все одно вилізла образа. Хоча він навряд чи водив ту… Або тих… По ресторанах. Це суперечить нашому договору.

А я так і не змогла знайти її серед підписників моїх нових знайомих, хоча шукала самовіддано.

Згадую про це і стає соромно. Злегка стискаю коліна.

Айдар стріляє у них поглядом.

Доводиться силою вибивати з дурної голови мрії: ось би рука з підлокітника перемістилася на мою шкіру. Я хочу як у всіх.

Я дуже хочу.

– Добре…

Поки всередині мене – американські гірки, на яких встигло захитати, Айдар зберігає спокій.

Везе мене кудись у тиші. Я злюся на нього ще й за те, що не займається пошуком тем. Як швидко виявляється – злюся даремно.

– Все добре в університеті? – Тому що перше питання ставить він.

Починаю з кивка. Думаю ним і обмежитися, але сором пече. Так не можна, Айко. Він не зробив тобі нічого поганого.

– Так. Я заплатила за навчання. Спасибі вам велике.

– Тобі.

– Так, тобі. Вибач. Заплатила. Завезла квитанцію. Тепер чекаю наказу. Але до навчання вже можу приступити.

– Розклад дали?

Киваю. Тобі ж не цікаво, Айдаре… Навіщо питаєш?

– Коли пари?

– З наступного тижня.

Кожного разу, коли замовкаю, переживаю приплив сорому та смутку. Я б могла базікати-базікати-базікати. Ділитися всім на світі до опису краси орхідей на підвіконні в деканаті. Але йому це не потрібне. А я ще більшим посміховиськом ставати не хочу.

– Тебе добре прийняли?

Не дозволяю собі сприймати його питання як прояв турботи.

– Хліб із сіллю не виносили. Чай теж не пропонували, але...

Розводжу руками, дивлячись на Айдара.

У відповідь на його усмішку хочеться клацнути зубами. Може хоч так йому сподобаюся б? Ставши стервом?

Дурепа яка…

– У мій час пиздюлі з деканату летіли частіше ніж печиво…

Айдар жартує, я борюся з губами і сміхом, що рветься у відповідь. Закушую до болю куточки губ. Стримуюсь.

Просто згадай, скільки часу він проводить не з тобою, Айко. Просто згадай.

– Зі мною, слава Аллаху, так ніхто не розмовляє... – Свій недоречний коментар вимовляю тихо. Дивлюся при цьому на коліна. Уловлюю бічним зором погляд, вигадую собі ніжність.

– Окрім чоловіка.

– Так. Окрім чоловіка.

І ми знову мовчимо.

Я думаю про те, що дарма проявила слабкість. Потрібно було брехати, що зайнята. Зблизитися нам це не допоможе, а страждати знову через те, як боляче бути незатребуваною, я вже втомилася.

Може вигадую, але машина сповільнюється. Я обережно підглядаю за водієм.

– Скажи щось…

Очевидно, не так обережно, як самій хотілося вірити. Айдар помічає стеження та звертається, не відриваючись від дороги.

Я лякаюся, смикаю плечима.

– Мені нічого.

Стаю причиною нового тяжкого зітхання. Шкірою відчуваю неозвучене мовчазне: поводиться як ображена дитина, Айко…

Так, поводжуся. І як дитина ж не здатна пояснити свою образу. Ви не зрозумієте.

– Якось перестало клеїтися…