Заміж у покарання - Марія Акулова

Ще одну ніч у ролі непотрібної дружини, що покірно чекає в пустому будинку, я не винесу.

Поки не передумала, опускаю голову, ще раз розблокую телефон та вперше відповідаю:

"Я теж".

***

Настільки розгубленою я не почувалася, мабуть, ніколи.

Айдар читає моє повідомлення, але відповіді немає.

Я чекаю кілька секунд, а потім розумію, що вже і не буде.

Першим приходить жаль: навіщо це зробила? Потім упертість. Відступати нікуди, навіть якщо йому все одно, я зроблю це заради себе.

Тільки й їхати мені теж нікуди.

Я не зв'яжуся з Митьком навіть щоб «помститися» Айдару. Я не поїду додому до зрадників. Я не прийду до Лейляші, з якою ми щойно попрощалися.

І що мені робити?

Піднімаюся до спальні, сідаю на ліжко і зізнаюся собі ж, що не знаю…

Плекаючи надмірну наївність дозволяю собі помріяти, що Айдар раптом напише: а давай переграємо? Повечеряємо знову?

Але він був у мережі «нещодавно». Просто. Взяв. До уваги.

Від перенапруги починає боліти голова. Думати стає ще важче. Щоб не залишатися вдома, заходжу до додатку з пошуку готелів та вперше знімаю номер у рідному місті.

Соромно до неможливого. Оплата, звичайно ж, готівкою. Її я зніму в одному із банкоматів.

Їхати туди зовсім не поспішаю. Маюся, блукаю по кімнаті, нічим не можу себе зайняти. На душі немає ні азарту, ні інтересу. Я сама не розумію, навіщо це роблю.

Поговорити б відверто, душу полегшити... Але у відповідь на свою чесність я отримаю новий удар. Хіба можна наскиглити свою потрібність чоловікові? Хіба я така низькопробна людина?

Ні.

Відкидаю.

Збираюся та їду за адресою. Мені навіть заходити в будівлю не хочеться, але перемагаю себе. Підходжу до стійки, називаю несправжнє прізвище та уточнюю деталі бронювання. Я вибирала швидко, мені було зовсім не важливо, як виглядає номер, наскільки тут хороше спа та пристойні люди.

Я гадки не маю, хто знімає номери в готелях нашого міста. Але обличчя спалахує, коли погляд падає на прайс, що стоїть на стійці. Я бачу ціни за номери за годину і раптом розумію, навіщо їх можуть знімати…

Обсмикую руки від дерева, трохи відступаю. На це звертає увагу дівчина, простежує за поглядом, хмикає…

– Номер триста чотирнадцять. Третій поверх, від сходів праворуч. Приємного відпочинку.

Киваю і одразу ж прямую геть. Тягне, якщо чесно, за двері і додому. Дівчина, певно, подумала, що до мене приїдуть. Сором-то який...

Але пересиливаю себе, піднімаючись сходами.

Тут незатишно та зовсім не безпечно. Цей готель далекий від умов, у яких я звикла жити. Які спочатку забезпечував мені тато, потім – Айдар.

Я думаю про це і роблю собі ще гірше. Що я за жахлива людина? Чому не можу бути просто вдячною за те, що маю?

Номер виглядає цілком охайно. Не розкішно, але набагато краще, ніж я встигла вигадати, піднімаючись. Кілька разів перевіряю ручку дверей. Обережно проходжу усередину.

Важко змусити себе доторкнутися до ліжка. Не можу позбутися думки, скільки людей знімали цей же номер на кілька годин, щоб…

Навіть не домовляю. Туалетом та душем не користуюся. Сідаю на крісло, підбираю ноги. Гашу світло, вмикаю нічник… Дивлюсь в одну точку.

За вікном темніє. Мені здається, що душа моя заспокоюється. Переконую себе, що, як і раніше, не чекаю жодної реакції від чоловіка, хоча насправді…

На очі сльози навертаються. Як же сильно я хочу отримати від нього вхідний і почути в слухавці: "Ти де, Айлін? Я тебе заберу…".

Намагаюся стриматись, але не виходить. Схлипую раз, другий, третій. Переповзаю на ліжко, ховаю обличчя в руках і плачу, згорнувшись калачиком.

Боже, чому бути непотрібною так складно? Чому мені так боляче?

Реву так сильно вперше з ночі невдалої втечі. Мої почуття дуже схожі. Але якщо закоханість у Митька його зрада випалила вщент, то Айдара, мені здається, я люблю з кожним днем все сильніше. Нестерпно думати, що він може так само торкатися, так само цілувати, так само прикушувати іншу. Що йому все одно. Що у цей момент…

Мрію провалитися в сон і опритомніти вранці, але не з моїм щастям.

То плачу, то затихаю. То вухаю на дно, то спливаю, щоб вдихнути. То здається, що гірше не може бути, то бачиться просвіт.

Стає до страшного незатишно, коли чую кроки коридором. Це цокіт підборів та важкий чоловічий крок. Грайливий сміх. Низький голос. Звуки поцілунків.

Я причаююсь і навіть плакати припиняю. Наче можуть зайти до мене. Далі я чую лайку, поштовх дверей. Здається, то сусідні. І звуки вже у номері.

Це не менш принизливо, ніж сповзати з консолі за допомогою чоловіка, який знає, що ти для нього мокра. Ти мокра, а він передумав.

Під невідомими мені людьми прогинається ліжко. Далі – шебаршіння та поштовхи спинки об стінку. В одному ритмі. Під жіночі стогони та чоловічу лайку. 

О Аллах, цю коробку що, зроблено з картону?

Тремчу від надлишку почуттів. З усіх сил затикаю вуха. Мружуся. Сильніше їжачуся.

Хочу, щоби вони припинили. Хочу не думати, що так само десь в іншому місці зараз робить мій чоловік.

Починає нудити.

Я ніколи не захочу займатися цим. Ніколи ні з ким.

Ніяких дітей. Ніякої сім'ї. Ніяких більше картинок із голови.

Мені легшає, тільки коли там, за стіною, затихають. Я розтискаю руки, знову закриваю ними обличчя, але тремтіння заспокоїти не можу.

До мене долинає тихий сміх. Вони говорять. Хочеться крикнути: та лягайте спати! Але на це я в собі сили теж не знаходжу.

Сама засинай, Айко. Засинай і не заважай іншим.

***

Я проводжу в готелі половину ночі. Коли за стінкою знову починаються ігрища, не витримую. Встаю, збираю свої речі, спускаюсь на перший поверх і віддаю ключі.