Твої не рідні - Ульяна Соболева

 Єгор прикрив за собою двері палати, він прийшов з квітами.  Я усміхнулася.  Як вчасно.  Квіти, вибачення, тиск на тих, хто знає правду.  Як це схоже на його попередні прийомчики.  Тільки я вже не та Аня.  Не спрацює, як колись, коли він відкрив на мене сезон полювання і домагався так, що у мене не залишалося ні найменшого шансу.

 - Завтра мене виписують.

 - Так я знаю.  Удома все готово до твого приїзду ...., - витримав паузу.  - Здрастуй, Нюто.

 - Я не поїду до тебе додому.

 Підняла погляд і подивилася на нього через дзеркало.  Боляче дивитися. Особливо, коли прийняла рішення, що готова на що завгодно, тільки не залишатися поруч із ним.

 - Чому?

 Запитав так буденно, ніби ми все ще одружені, і я раптом вирішила покапризничати.

 - Як все просто у тебе.  Чому?  Тому що я більше не має наміру виконувати умови твоєї угоди.  Та й сенсу в ній більше ніякого немає.  Тобі більше нема чим мене тримати і лякати, Шумаков.  Жодного козиря.  Тепер тільки зв'язати і тримати силою.  Станеш?

 Посмішка зникла з його губ, вона зникла миттєво, і куточки опустилися, погляд став болісно важким.

 - Хто розповів?

 - Яка різниця, хто.  Це тепер не має жодного значення.  Ти хіба не це намагався мені довести?  Що Марійка не твоя дочка?  Так і є.  Ти був правий.  ВОНА ДІЙСНО НЕ ТВОЯ!  - сама не зрозуміла, як зірвалася на крик, - і мені більше нічого робити в твоєму домі.  Я більше не хочу ніякого лікування і ніяких операцій.  Ми і так впораємося.  Жили без тебе раніше і зараз проживемо!

 Зробив кілька кроків до мене, і мені захотілося увійти в дзеркало, щоб сховатися від нього там.  Щоб не наближався.  Чим далі він стоїть, тим впевненіше я себе відчуваю.

 - Для цього ти покликала мене сюди?  Сказати, що більше не боїшся?  Я думав, ми поговоримо про нас ...

 - Так, тільки для цього.  Я хочу, щоб ти залишив мене в спокої, Єгоре.  Мене і МОЮ дочку.  Перестань грати з нею в батька і повернися до свого колишнього цікавого життя без нас.  Нас уже давно немає.  Нас ти вбив ще п'ять років тому.  Сам.  Власноруч.  І ти знаєш ... ти мав рацію ... твої кляті тести були справжніми.  Тільки тобі навіть у голову не прийшло, що я не винна ... ти так сильно мене любив, що тобі було легше стратити мене, ніж спробувати повірити.

 Зробив ще кілька кроків до мене, жбурнув квіти на тумбочку.

 - Думаєш, моє життя без тебе було дійсно цікавим?  Думаєш, мені було легко тебе стратити?  Думаєш, я не горів живцем у пеклі всі ці роки?

 - Я не думаю.  Я знаю.  Нічого ти не горів.  Ти жив щасливо зі своєю дружиною.  Або ти пропонуєш мені пошкодувати ката, який вирізав мені серце без єдиного жалю?  І взагалі, я більше не хочу про тебе думати, Єгоре.  Тепер я маю на це повне право.

 - Маєш.

 Відповів якось приречено, і навіть не повірила своїм вухам, що чую його голос саме ось так.  Як відлуння того, колишнього, упевненого в собі, зухвалого.

 - Тільки давай спочатку поговоримо.  За всі ці роки.  За всі п'ять років давай хоча б один раз з тобою поговоримо, маленька моя.  Просто вислухай ... просто дай мені сказати.

  "Маленька моя".  Ні ні ні.  Тільки не це.  Не потрібно знову мене затягувати в це болото, ловити на ці старі трюки.  Я виросла з них, у мене більше немає на них сил.

 - Якщо ти пообіцяєш, що потім підеш, ми поговоримо.

Знову подивилася на нього через дзеркало і побачила, як він стиснув щелепи, відвернувся вбік, кусаючи нижню губу.  На лобі зліва пульсує вена, як бувало завжди, коли він сильно нервував.  Долоню мимоволі залоскотало від тактильних спогадів, як гладила його волосся в такі хвилини.

 - Звичайно, я потім піду.  Послухай ... Нюто ...

 - Аня.  Називай мене Анею.  Або Ганною, як ..., - осіклася, не змогла вдарити настільки боляче.

 - Нюта.  Для мене ти Нюта.  Так ось, послухай мене уважно ... я знаю, що зараз на тебе обрушилася ця правда і вибила у тебе землю з-під ніг.  На мене вона обрушилася трохи раніше, і я вже намагаюся стояти твердо, хоча це і погано мені дається ...

 Я підняла руку вгору.

 - Будь ласка, не треба, Єгоре.  Я знаю твої ораторські здібності, але я не хочу зараз слухати все це.  У мене немає сил.  Я втомилася.  Я хочу поїхати у своє місто і більше ніколи тебе не бачити.  Зрозумій, жодне твоє слово нічого не змінить.

 Він зблід, або це освітлення в палаті спотворилося, або у мене в очах щось не так.

 - Припустімо, ти поїдеш ... припустімо, я тебе відпущу, і все буде, як ти захочеш.

  Від його «припустімо» мене почало нудити.  Він, як завжди, упевнений, що може вершити мою долю, як йому заманеться.

 - Як ти будеш жити?  На що ти будеш ростити дитину?

 Я розсміялася.  Не змогла не розсміятися.

 - Усі п'ять років тебе це анітрохи не хвилювало, а зараз раптом стало важливо?  Усі п'ять проклятих років я ледве зводила кінці з кінцями, а зараз ... зараз ти раптом подумав про це?

 Єгор за кілька кроків подолав відстань між нами і став позаду мене біля дзеркала.  Такий величезний, сильний ... такий рідний і в той же час до болю чужий.  А я була занадто самовпевненою, щоб думати, що його близькість не почне зводити мене з розуму, як і завжди.

 - Я думав про це завжди ... ти не взяла у мене ні копійки.  А потім я ... я робив помилку за помилкою.  Чорт, Аню ... я не знаю, що сказати, я не знаю, які слова знайти, як ... у мене їх немає.  Я б сказав, що я шкодую ... але це не жаль.  Я божеволію, знаючи про те, якого болю тобі заподіяв.  Я хочу все виправити, я хочу хоча б спробувати ... мені все одно, що показав тест.  Мені все одно - наша дочка Марійка чи ні ... біологічно.  Це не має значення.  Я ... Нютооо, пробач мені.