Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук
А тоді, не знімаючи долонь з обідка, Діана опустилась навпочіпки, вперлася лобом в умивальник і розридалась. Вона плакала, голосно кавкаючи, захлинаючись, злизуючи солоні сльози язиком і не маючи сил зупинитись. В один момент усі проблеми, що накопичувались протягом останніх років, усі приховані, але незабуті кривди, обмани і біль, безпорадність та безсилля, які раніше вдавалось ігнорувати, скупчилися, зійшлись воєдино і разом прорвалися назовні: негаразди з дітьми; невдаха-чоловік, від однієї згадки про секс із яким Діану сіпало від огиди; смерть батька, від якої вона досі не відійшла; батька, який любив її, попри те, що все життя мріяв про сина; байдужість матері, яка думає лише про себе і більше спілкується із зятем… — усе це виходило із неспинними риданнями.
Діана не пригадувала, коли востаннє так ревіла. Останньою краплею став Пеллерін, хоча не лише він. Ніхто з чоловіків не сприймав її всерйоз: ні Рева, ні Авер’янов, ніхто з тих, що зібрались за столом у залі для нарад. Навіть Марсель Лакруа зі скепсисом поставився до її пропозиції допитати диспетчерів і працівників наземних служб, що працювали в аеропорту ввечері 13 лютого. Та що казати — навіть Гена, сам нездара і тюхтій, не вірить у те, що в неї щось вийде.
Глибоко вдихнувши, Діана підвелася, поправила плаття, приклала долоню до рота, сподіваючись таким чином урвати схлипування. Ноги стерпли від сидіння в незручній позі.
Зрештою вона заспокоїлась (схлипування проскакували тепер не частіше, ніж раз на півхвилини), повернула кран і, нахилившись, стала вмиватись. Від холодної води вона остаточно опам’яталася. Побачивши поруч з умивальником пластиковий тримач з одноразовими стаканчиками, Діана зрозуміла, що воду з-під крана можна пити, а тому витягла один, наповнила по вінця і випила до дна. Нерви помалу заспокоювались.
Шморгнувши носом, Діана нарешті відважилась подивитись на себе у дзеркало. Все не так погано, як вона очікувала. Трохи почервонілі очі, а решта — ніби добре. Вона ще раз умила обличчя і старанно витерла його паперовим рушником. Слідів від істерики майже не лишилося.
Кілька разів Діана глибоко вдихнула й видихнула.
— Зате в мене крута сукня! — прошепотіла вона, задерши підборіддя і покрутившись перед дзеркалом. — З Парижа. А ще сьогодні ввечері я піду й куплю ті сині туфлі, — вчора в одному з магазинів «Forum des Halles» Діана надибала божественні туфлі від Antonio Biaggi з височенними дванадцятисантиметровими шпильками! Вона не взувала нічого подібного з часів університету, а втім, це її анітрохи не бентежило. Проблема була в іншому: коштували туфлі 469 євро — немалі гроші, з якого боку не підійди, тому вчора Діана не відважилася. Зате сьогодні зрозуміла, що має повне право на компенсацію. І нехай котяться під три чорти Пеллеріни з їхніми літаками, снігоочисниками і негодою!
Вона навіть спробувала посміхнутись, коли у двері постукали.
— Діано, ти тут? — долинув з-за дверей стурбований голос Марселя. — З тобою все гаразд?
Діана зиркнула на телефон, що лежав біля крана, і з подивом відзначила, що з часу її розмови з мамою спливло майже півгодини. Вона вирішила не відповідати і дочекатись, поки француз піде. Повертатись до зали для нарад вона не мала наміру; все, що їй зараз потрібно, — непомітно вислизнути зі штаб-квартири ВЕА, спіймати таксі і поїхати геть з Ле-Бурже.
Намагаючись не шуміти, Діана застигла і дослухалася, готуючись почути, як кроки Марселя віддаляються коридором. Вона недооцінила француза. За хвилину після стуку задеренчала її мобілка; над телефонним номером висвітилось ім’я абонента: Marcel Lacroix.
«Чорт! Так нечесно!» — обурилась українка, водночас відчуваючи, що настирливість Марселя і розсердила, й одночасно потішила її.
— Діано, я знаю, що ти тут! — чоловік загамселив руками у двері. Голос тепер звучав не стурбовано, а хрипко й налякано.
Діана підійшла і відчинила двері. Марсель Лакруа ввалився у вбиральню й блимнув на неї виряченими очима. Діана відступила, щоб дивитись на нього, не задираючи голову, хоча не надто далеко, стараючись триматися в зоні досяжності запаху його парфумів.
— Ти як, о’кей? Все добре? Все гаразд, правда?
Жінка посміхнулась, спостерігаючи, яким сполоханим виглядає Марсель. «Він милий, — подумала вона, — …і смішний».
— Чому ти зачинив двері?
Марсель знітився, але погляду не відвів:
— Не хочу, щоб хтось бачив тебе в такому вигляді, — сказав він, а тоді, після паузи, додав. — Не хочу, щоб нам хтось заважав, — у ту мить він сам не знав, навіщо заблокував замок, зачиняючи за собою двері.
Легенько, майже кокетливо прикусивши краєчок губи, Діана розглядала височенного француза. Раптом вона зрозуміла, наскільки рада, що Марсель прийшов по неї… і рада, що встигла привести себе до ладу.
— Там таке почалося… — тягучим грудним голосом проказав чоловік, — …ну, після того, як ти пішла. Жерару ледь не натовкли пику.
— Хто?
— Першим поліз Робер Паск’єр — насилу відтягли. Потім я хотів йому тріснути…
— Ти? — Діана ледь не пирснула.
— Ну, так, трохи… але стримався. Всі розсердилися на нього. І нам дуже соромно.
— Усе гаразд, — вона опустила голову. Після згадки про Пеллеріна і його образливі слова настрій умить змінився. Сльози мимоволі потекли знову.
— Припини, Діано, не треба, — Марсель нависнув над жінкою, обережно поклавши руку на округле плече. — Він того не вартий.
Її втішали не так слова, як низький, заспокійливий тембр його голосу. Він підступив на крок, по суті, пригорнувши Діану до себе. Вона підняла голову. Цілу хвилину, подумки рахуючи пришвидшені удари серця, вони стояли обличчям до обличчя, зазирали один одному в очі; вона відчувала його дихання, а він ловив губами її подих.
— Будь ласка, не плач, — так тихо, що Діана ледве розчула слова, промовив Марсель. — Я почуваюся винним перед тобою.
— Я не плачу, — сказала вона, думаючи про те, як давно не мала чоловіка.
Сліз і справді більше не було. На щоках, на яких відновився рум’янець, залишились тільки сліди від солоних краплин. Натомість Діана відчула, як внизу живота почало плавитися щось гаряче, зволожуючи трусики і внутрішню поверхню стегон.
Несподівано Марсель підняв руку до її
