Шопоголік - Софi Кiнселла

Утім, вона може собі це дозволити. Хоча їй, як і мені, двадцять п’ять років, але батьки й досі дають їй кишенькові гроші. Вони називають їх «фондовими» і, наскільки я розумію, беруть їх із якогось родинного фонду, але я не бачу жодної різниці з кишеньковими. А ще батьки купили їй квартиру у Фулгемі – подарунок на двадцять перший день народження, і відтоді вона тут і живе, то потроху десь підробляючи, то б’ючи байдики.

Колись вона працювала піарницею, (дуже) недовго, і саме тоді я з нею й познайомилася, під час журналістського відрядження до Ґернсі. Власне, працювала вона в «Брендон Коммюнікейшенз». Зовсім не хочу її образити, але – вона й сама це визнає – з неї вийшла найгірша піарниця, з якою мені доводилося зустрічатися. Вона геть забула, який банк має рекламувати, і почала запально розповідати про один із банків-конкурентів. Представники банку здавалися дедалі більш розлюченими, а всі журналісти ледве не лускали зі сміху. Сьюз через це все вляпалася у велику халепу. Насправді саме тоді вона й вирішила, що піар – не її покликання. (Іншими словами, Люк Брендон витурив її, щойно вони повернулися до Лондона. Ще один привід його не любити.)

Але ми з нею чудово проводили час, попиваючи вино аж до світанку, і відтоді не припиняли спілкуватися. А коли Джулія раптово зникла – втекла разом зі своїм науковим керівником (справжнісіньким сірим кардиналом), – Сьюз запропонувала мені оселитися в неї. Я впевнена, що орендна плата, яку вона з мене бере, занизька, але я, звісно ж, не заперечую – жити тут за повну ціну я просто не змогла б собі дозволити. Узагалі-то з такими цінами на житло я зі своєю зарплатнею мала б жити в якихось нетрях, а не у Фулгемі. Як нормальні люди дозволяють собі жити в таких шалено дорогих місцях? Ніколи цього не зрозумію.

– Бекс, відкривай уже! – благає Сьюз. – Дай поглянути! – Вона пожадливо лізе в сумочку своїми довгими пальцями, і я швидко відсмикую руки, доки вона нічого не порвала. Ця сумка висітиме в мене на ручці дверей поряд з іншими крутими брендовими сумками, які можна ненароком показати комусь, на кого потрібно справити враження. (Дякувати Богу, вони не наштампували спеціальних сумок зі словом «Розпродаж». Терпіти не можу, коли магазини таке роблять. Навіщо взагалі потрібна крутезна сумка з приляпаним до неї словом «Розпродаж»? Писали б уже одразу «Дешева річ, для скнар».)

Я поволі виймаю із сумки темно-зелену коробку, знімаю кришку, розгортаю папір. А потім ледь не побожно витягаю з нього шалик. Він чудовий. Зараз він здається ще прекраснішим, ніж у магазині. Я накидаю його на шию і дурнувато всміхаюся до Сьюз.

– О Бекс, – видихає вона. – Просто бомбово!

На якусь мить ми вдвох замовкаємо. Ми виходимо на зв’язок із найвищими силами – з Божеством Шопінгу.

А потім Сьюз потрібно все зіпсувати.

– Можеш його вдягти на побачення з Джеймсом цими вихідними, – говорить вона.

– Не можу, – відповідаю я трохи роздратовано, скидаючи шалика. – Я з ним не зустрічаюся.

– Як так?

– Ми взагалі більше не зустрічаємося. – Я намагаюся байдуже стенути плечима.

– Невже? – Очі в Сьюз розширюються. – Як так сталося? Ти нічого не розповідала!

– Не розповідала. – Я уникаю її цікавого погляду. – Це дещо… ніяково.

– Ти що, його відшила? Ви ж із ним навіть не спали!

У голосі Сьюз наростає хвилювання. Вона страшенно хоче знати подробиці. Але чи хочу я їй щось розповідати? Якусь мить я думаю, що не варто. А потім вирішую: «Та до біса!»

– Не спали, – відповідаю я. – У цьому й була проблема.

– Що ти маєш на увазі? – Сьюз нахиляється вперед. – Бекс, про що ти говориш?

Я глибоко зітхаю і повертаюся до неї.

– Він не хотів.

– Ти йому не подобалася?

– Не в тім річ. Він … – Я стуляю повіки, ледь сама вірячи в те, що говорю. – Він проти сексу до шлюбу.

– Ти жартуєш, – розплющую очі й бачу, як Сьюз дивиться на мене із жахом, ніби вона щойно почула найстрашнішу богозневагу в історії людства. – Ти ж жартуєш, Бекі, правда? – благально допитується вона.

– Не жартую. – Мені вдається ледь посміхнутися. – Насправді це було просто стидовисько. Я начебто… накинулася на нього, і йому довелося відбиватися від мене.

Жахливий, нестерпний спогад, який мені досі вдавалося заганяти кудись на задвірки пам’яті, постає переді мною. Я познайомилася з Джеймсом на вечірці кілька тижнів тому, і це було вирішальне третє побачення. Ми просто чудово повечеряли, він наполіг сам за все заплатити, потім ми повернулися до нього і цілувалися на канапі.

Ну що я мала подумати? Ось він, ось я, і повірте: може, його розум і сказав «ні», та тіло його, звичайно, волало: «так, так, так!» Тож я, сучасна дівчина, потяглася до блискавки на його штанах і взялася розстібати її. А коли він відштовхнув мене, я вирішила, що він грається зі мною, тож і продовжила ще заповзятіше.

Згадуючи все це, я розумію що, либонь, мала б і швидше допетрати, що він не просто дуркує.

Насправді йому довелося відчутно врізати мені по обличчю, щоб таки вгамувати мене – хоча потім він просто нескінченно вибачався.

Сьюз недовірливо дивиться на мене. А потім вибухає сміхом. – Йому довелося від тебе відбиватися? Бекс, та ти просто хижачка!

– Припини! – обурююсь я. – Він дуже люб’язно говорив про все це. Спитав, чи готова я на нього чекати?

– А ти відповіла: «Якого біса?»

– Щось таке, – я відводжу погляд.

Насправді тепер, коли пам’ять переносить мене в ту мить, я, здається, пригадую, як намагалася кинути йому виклик: «Може, тобі й удасться встояти тепер, Джеймсе, – сказала я хрипкувато, дивлячись на нього (сподіваюся) звабливими очима, – але вже за тиждень ти стукатимеш у мої двері».

Що ж, пройшло вже понад тиждень, а від нього – жодної звісточки. І це, якщо замислитись, не надто втішає.

– Але ж це божевілля якесь! – обурюється Сьюз. – А як же сексуальна сумісність?

– Гадки не маю, – знизую я плечима. – Мабуть, він готовий зіграти в рулетку.

Сьюз раптово хихикає.

– А ти бачила його…

– Ні! Він мене й близько не підпустив!

– А ти хоча б помацала? Може, він був зовсім крихітним? – Очі Сьюз хитрувато зблискують. –